Читать «Мисливці за орхідеями» онлайн - страница 34

Вацлаву було дивно, що собаки не виявили ніякісіньких ознак тривоги, коли до табору прийшли чужі люди. Єнік на мить замислився, а потім пояснив це просто тим, що собаки вже, мабуть, призвичаїлися до індіанців; іншої причини він тут не бачив.

Старий провідник якийсь час вів караван уздовж потоку, а тоді збочив на захід, пообіцявши, що за два, щонайбільше за три дні вони залишать позаду густі джунглі й вийдуть на значно прохіднішу місцевість.

Перш ніж покинути долину, європейці востаннє оглянулися назад, туди, де залишилося їхнє колишнє житло. Всі троє мимоволі зупинилися. Кілька тижнів ця проста хатина правила їм за притулок, ховала їх від небезпеки й негоди. Вони знали, що не раз вдячно згадуватимуть про неї, а надто тоді, коли їм доведеться ночувати на голій землі просто неба.

Похід виявився нелегким з першого ж дня, і експедиція просунулася вперед лише на кілька кілометрів. Обід і відпочинок тривали недовго; треба було якнайшвидше знайти зручне місце на ночівлю, поки ще не смеркло.

Вдень хижі звірі сплять у своїх лігвах. У густих лісах пташня майже не водиться — вона любить широкі простори й сонце, а хащі джунглів її не приваблюють. Тому наших мандрівників розважали в дорозі хіба маленькі вивірки, які стрибали з дерева на дерево. То тут то там мелькали зграї землерийок, у кущі з шурхотом тікали змії, а з гілки дерева примруженими, сонними очима дивилася на караван велика ящірка.

Ніде й сліду людського — тільки дерева, кущі, ліани, а там, куди могло пробитись сонячне проміння, дорогу експедиції заступали густі зарості.

Іноді до хрускоту гілок і цюкання сокири домішувався гавкіт собаки. То Лготка, никаючи скрізь, натикалася на черепах, або з гидливістю хапала бридких жаб.

Караван намагався якнайшвидше проминути болотисті місця, де все живе обсідали хмари надокучливих комарів, таких великих, як у Чехії водяні бабки; обличчя й шию доводилося затуляти хустками.

Повітря було насичене важким духом боліт, до якого домішувався запаморочливий, солодкий аромат кліщинцевих рослин.

Пізньої пообідньої пори експедиція дісталася до горба, на якому Франтішек вирішив заночувати. Але Сана, показуючи на захід, запевняв, що знає краще місце.

— Ні, ми залишимося тут, — твердо вирішив дядечко Франтішек. — Розкладіть у кількох місцях багаття й виженіть звідси непроханих гостей!

І сам теж негайно взявся до роботи. З в'ючаків зняли вантаж і прив'язали їх неподалік багать, так, щоб вони могли дотягтися до соковитої трави. Потому Франтішек звелів індіанцям на старанно розчищенім майданчику напнути кругле шатро, а Хосе якомога швидше розташувати кухню й починати варити вечерю.

Незабаром вечеря була вже готова. Єнік хотів якось привернути до себе молодого індіанця й подав йому добру порцію м'яса, але Дієго швидко одійшов од вогнища й повечеряв на самоті в тіні дерева.

Стомлені за день європейці невдовзі пішли до шатра спати, а індіанці — їх тепер стало па два чоловіка більше — знову всілися навколо вогнища й поринули в свою звичну мовчанку. Ніхто з них не спитав ні Сану, ні його сина, звідки ті прийшли; здавалося, що індіанці з ранчо й не помічають їх. Індіанці взагалі люди дуже недовірливі й лякливі; вони добре пам'ятають, що від білих, а надто від іспанців, ні вони, ні їхні батьки не бачили нічого хорошого. І хоч переважно це бадьорі, працьовиті й веселі люди, але іноді таки здається, що в очах їхніх прихована якась одвічна дума. Життя навчило їх не йняти віри навіть своїм одноплеменцям. Часом тому, хто спостерігає за ними, кортить запитати, що в них на думці, про що вони так довго й зосереджено розмірковують, сидячи вечорами біля вогнища й дивлячись на жовті омахи полум'я.