Читать «220 днів на зорельоті» онлайн - страница 85

Нарешті! Нарешті перед ним щось відмінне від того, що вони бачили досі!

У розташуванні кам'яних виступів (він уже ясно бачив, що вони зовсім голі, без піску) Камов вбачав якийсь поки що невловимий порядок. Може, це залишки якої-небудь споруди розумних мешканців планети?

Всюдихід наблизився до скель, що мали висоту від п'яти до п'ятнадцяти метрів. Їх було кілька десятків, розташованих на площі близько одного гектара. Камов уважно роздивлявся найближчий до нього камінь. Схоже на біотитовий граніт. Ось чому він подумав спочатку, що це піщані горби! Бурий колір каміння зливався з кольором пустелі. Можливо, що це останні залишки гірського хребта, який колись височів над цією місцевістю. Треба якнайретельніше зафіксувати фотоапаратом кожну скелю. Це має величезне значення для науки. Можливо, це допоможе земним ученим розгадати, що являли собою ці скелі у далекому минулому. І, звичайно, необхідно взяти з собою зразки цього граніту.

Він повільно вів всюдихід уздовж зовнішньої межі гранітного пасма, по кілька разів фотографуючи кожну скелю. Вони стояли так близько одна коло одної, що всюдихід не міг проїхати між ними. Чи був у їхньому розташуванні якийсь порядок, як це спочатку йому здалося, чи вони розкидані з властивою природі хаотичністю, Камов визначити не міг. А відповідь на це питання мала величезне значення. Що це — природне утворення чи до невпізнання зруйнована часом невідома споруда зниклих мешканців планети?

«Я мушу з'ясувати це питання що б там не було! — думав Камов. — Якщо вилізти на одну із скель, розташованих посередині, то можна сфотографувати все зверху, у плані. Це дуже допоможе розібратись у загальному розташуванні гранітних виступів і, можливо, дати відповідь».

Він подивився на годинник. Часу залишалося в обріз.

«Нічого! — вирішив він. — Я можу вернутися по старому сліду. Знайомою дорогою можна розвинути повну швидкість. Це зекономить мені принаймні годину. Цей час можна використати».

Клацнув приймач, і почувся голос Бєлопольського:

— Говорить зореліт.

— Слухаю!

— На ваше прохання включаю маяк.

— Не треба! — сказав Камов. — Я вирішив повернутися старим шляхом.

— Чому?

— Всюдихід стоїть біля підніжжя гранітних скель. Мені довелося витратити багато часу, оглядаючи їх.

У гучномовець ясно було чути здивовані вигуки.

— Скель? — перепитав Бєлопольський. — Де ви їх виявили, Сергію Олександровичу?

— Приблизно за вісімдесят кілометрів од зорельота, на південь. Я сфотографував їх майже всі, але необхідно вияснити, що це таке — природне утворення чи рештки споруди. Для цього мені треба проникнути всередину зайнятої скелями площі. На всюдиході це неможливо.

— Значить, ви хочете вийти з машини? — запитав Бєлопольський.

— Це цілком необхідно. Крім того, треба зібрати зразки.

Декілька секунд радіо мовчало.

— Будьте обережні, Сергію Олександровичу! — це сказав Пайчадзе.

— Звичайно! — відповів Камов. — Але немає ніяких підстав турбуватися. Місцевість абсолютно мертва. Ждіть мене через дві години.

«Чи не роблю я помилку? — подумав він, але одразу ж відігнав цю думку. — Що може мені загрожувати? Звірі? Але чому вони мусять появитися саме зараз, якщо досі їх не було? З усього видно, що ми з Мельниковим зовсім випадково зустріли «стрибаючу ящірку» вдень. Очевидно, ці небезпечні звірі виходять полювати тільки ночами».