Читать «220 днів на зорельоті» онлайн - страница 24

Це було вірно. Бєлопольський справді кілька разів висловлював незадоволення з того, що корабель летить надзвичайно швидко і що це заважає його спостереженням.

— Коли б міг Костянтин Євгенійович, — продовжував Пайчадзе, — то зупинив би корабель. Сидів би біля телескопа, як на Землі, — місяць, два, три, — поки вистачить кисню.

— І повернувся б на Землю, не досягнувши ні Венери, ні Марса.

— Або зовсім забув би повернутися, — сміючись, сказав Пайчадзе. Порівняння нашого корабля з черепахою розвеселило його.

Взагалі Пайчадзе охоче заводить жартівливі розмови, що зовсім не стосуються нашого польоту. Цим він значно відрізняється од Бєлопольського, який не тільки ніколи не сміється, але й усміхається дуже рідко.

В перші дні рейсу Пайчадзе часто жартував під час роботи, але, переконавшись, що його товаришеві ці жарти не подобаються, зовсім припинив їх, розважаючи душу в розмовах зі мною і Камовим.

Мені здається, що у Костянтина Євгенійовича любов до науки заглушає всі інші почуття. Він ніколи не бере участі в наших розмовах про той час, коли корабель повернеться на Землю, і навіть ставиться до них з явною неприязню.

«Занадто стрімкий» рух корабля саме тому викликає його невдоволення: він боїться, що не встигне з'ясувати найцікавіше, а цікавить його так багато, що нам слід було б летіти не на Марс, а принаймні на планету Уран. Така подорож тривала б майже п'ять років в один кінець!

Свій щоденник я пишу для себе. Якщо моя думка виявиться неправильною, то я буду дуже радий. Я хотів би, щоб Бєлопольський, якого я глибоко поважаю, був більш «людяний». Коли б він розсміявся так само щиро, як це робить Пайчадзе, то та невловна, але ясно відчутна стіна стриманості, яка відокремлює його від нас трьох, одразу б повалилася; та, на жаль, це поки що здається зовсім неможливим.

Але я дуже ухилився вбік. Основна тема, якій присвячено мій сьогоднішній запис, — це Венера, до якої ми наближаємося.

Ще на Землі я прочитав книгу Бєлопольського про планети сонячної системи, щоб не дуже виявляти своє неуцтво в питаннях астрономії. Та все ж тих знань, які я почерпнув, явно недосить. Що ми зможемо побачити, проникнувши під хмари Венери? Які шанси на те, щоб виявити на ній життя, і яким може бути це життя? З усіма цими питаннями я звернувся до Камова.

— Запитайте Костянтина Євгенійовича, — відповів він. — Кращого знавця сонячної системи ви не знайдете.

Я не наважився перервати роботу Бєлопольського і почекав, поки настане черговий сніданок.

— Костянтине Євгенійовичу! — сказав я, коли ми зібралися в каюті Камова, де були дублюючі прилади головного пульта і можна було стежити за ними під час їди. — Чи не можете ви розповісти про планету Венеру, до якої ми наближаємося?

— Що саме ви хочете знати? — спитав він.

— Те, що відомо про неї науці.

— Широка програма, — зауважив Пайчадзе.

— Звичайно, не все, — поспішив я сказати, — а тільки основні дані. Що ми побачимо на ній?

— Перше ваше запитання, — сказав Бєлопольський, — надто широке, а на друге нічого відповісти. Планета Венера схована під товстим шаром хмар, які ніколи не розходяться. Все, що ми про неї знаємо, стосується тільки верхніх шарів її атмосфери. Поверхні планети ніхто ніколи не бачив, і що вона собою являє, ніхто не знає. Гіпотези і припущення, хоча й корисні для розвитку науки, але не можуть претендувати на достовірність.