Читать «220 днів на зорельоті» онлайн - страница 103

Ми непомітно занурювались в атмосферу. Повітря було надзвичайно прозоре; рідна країна розкинулася під нами у всій своїй красі. Ми бачили в сильні біноклі і нестерпно блискучу гладінь Тихого океану, і ледве помітну лінію Уральського хребта. На півночі у молочному тумані вгадувалися льоди Арктики.

Зореліт спускався вниз…

На висоті ста кілометрів він розправив свої могутні крила.

Космічний рейс закінчився!

Реактивний літак летів у стратосфері. Мені здавалося, що він опуститься безпосередньо над Москвою, але коли на висоті тридцяти кілометрів він перейшов у горизонтальний політ, я побачив під нами гори Уралу.

Бєлопольський вів корабель на захід, поступово все більше і більше знижуючись…

Ось у скельцях бінокля промайнуло внизу місто Горький.

Через двадцять хвилин, зовсім уже близько, під крилом машини проплив назад стародавній Владимир…

Ми наближалися до Москви.

Корабель був на висоті одного кілометра, коли з-за горизонту виплила панорама столиці.

Над самою Москвою ми не пролетіли. Зореліт прямо пішов на ракетодром.

Все нижче й нижче… Стихає стугін двигунів… Широкими колами закінчує корабель свій семимісячний політ…

Внизу величезне поле. З нього ми вирушили в дорогу. До нього повернулися знову.

Воно пустинне, біліє рівним сніговим покривом.

На високій огорожі, по всій її довжині, — безліч прапорів…

Маленькими крапками витягнулась у кілька рядів низка автомобілів. Я не бачу, але знаю, що на пласкому даху «міжпланетного вокзалу» багато людей. Нас чекають. Нас вийшли зустрічати численні друзі.

Я не певний, що Пайчадзе сказав голосно; можливо, ми почули його думку: «Серафима Петрівна теж тут».

Серафима Петрівна — дружина і вірний друг Камова. Вона стоїть зараз на даху вокзалу, жадібно вдивляючись у білого птаха, який несе до неї рідну людину. Вона нічого не знає…

Останній захід.

Замовкають "двигуни. М'яко доторкуються до землі величезні колеса…

Я бачу крізь серпанок радісних сліз, як від вокзалу поспішають до корабля, що вже зупинився, шість автомобілів.

Бєлопольський прямо з пульта відчиняє обоє дверей вихідної камери. Нічого побоюватися, — зовні рідне повітря Землі.

Падають на сніг алюмінійові сходи. Тут не зіскочиш прямо на землю, як ми це робили на Марсі. Один за одним залишаємо зореліт.

З автомобіля виходить голова урядової комісії — академік Волошин — і йде до нас. За ним ідуть інші члени комісії.

Декілька кінооператорів крутять ручки своїх апаратів.

Я багато фотографував під час польоту. Тепер моя роль закінчена. Тепер їхня черга.

Бєлопольський виходить назустріч Волошину. В цю мить, порушуючи урочистий церемоніал зустрічі, з-за спини академіка швидко вибігає Марина і кидається на шию батькові.

Пайчадзе бере дочку на руки.

Бєлопольський підносить руку до шолома.