Читать «Зірка КЕЦ» онлайн - страница 93

— Покірної голови і меч не бере, — сказав Палій-Євгеньєв, підставляючи Тоні свою чорноволосу голову.

Тоня запустила пальці в його буйну шевелюру і, усміхаючись, посмикала. Обоє вони від цього руху закружляли.

— Висікти тебе треба, негідника, а не до нагороди представляти!

— За що висікти, а за що й нагородити, — жартівливо заперечив Палій.

Тоня раптом повернулась до мене і сказала:

— Ну, що ж, летімо на Землю, Льоню?

“Летімо на Землю! Льоню!” Як порадували б мене ці слова кілька місяців тому! Тепер же порадувало тільки слово “Льоню”. Що ж до польоту на Землю, то…

— Про це ми ще поговоримо. Не можна ж так скоро. І в тебе, і в мене є незакінчені роботи, — відповів я.

— Як? — здивувалася вона. — Тепер ти не хочеш летіти зі мною на Землю?

— Хочу, Тоню. Але я стою перед великим відкриттям у біології. І закінчити цю роботу можна тільки тут. А робота насамперед.

Тоня подивилась на мене так, ніби бачила вперше.

— Ти, здається, успішно дозрів на Кеці, - сказала вона чи то насмішкувато, чи то похвально. — Цієї твердості характеру я в тобі ще не помічала. Що ж, такий ти мені більше подобаєшся. Роби, як хочеш. Але я тут залишатися вже не можу. Свої роботи я закінчила навіть з перевищенням плану, як кажуть, а нові починати не збираюсь. Мені треба закінчити ту, яку я почала колись з Палієм.

— Так, Ніно, — підтримав її Палій. — А втім, здається, ти стала Тонею, як я Євгеньєвим. Все змінюється! Ти мусиш закінчити цю роботу. Залишилось небагато. Не можна таку проблему кидати на половині…

— А хто кинув? — спитала Тоня. — Ну, досить обвинувачень! Ходімо веселитись. Це моя остання ніч на Зірці!

XXI. НАРЕШТІ Я ВИТРИМУЮ ХАРАКТЕР

Наступного дня я сидів у своїй зоолабораторії і працював разом із Зоріною. Ми вже були в спеціальних ізоляційних костюмах, які захищають від впливу космічного проміння. Над нами було споруджено ізоляційні дашки. Тільки на піддослідних тварин космічне проміння лилося, як дощ.

Зоріна сказала мені, що Фалєєв видужує, його тіло й обличчя набирають колишнього вигляду. Поліпшується і психічний стан. Але з Крамером ще погано, хоч Меллер і сподівається на його видужання.

Двері лабораторії відчинились. Несподівано з’явилася Тоня.

— Я лечу, Льоню! — сказала вона. — Перед дорогою зайшла попрощатись і поговорити.

Зоріна, щоб не заважати нам, відлетіла в другий кінець лабораторії. Тоня подивилась їй услід і сказала мені тихо:

— Шкода, що ти не їдеш.

— Нічого, наша розлука буде недовга, — відповів я.

У цей час до нас підлетів Джипсі.

— Тоню, пам’ятаєш я тобі розповідав про вплив космічного проміння? То ось подивись, що воно зробило з Джипсі.

— Яка фантастична потвора!.. — вигукнула Тоня.

Потвора посміхнулась і замахала хвостом.

— Ось тепер мені здається, що тобі небезпечно тут залишатися, — сказала Тоня. — Приїдеш до мене отаким страховищем.

— Не турбуйся. Я захищений цим одягом і “парасолями”. Вони збережуть моє тіло, мій мозок і… моє кохання до тебе!

Тоня недовірливо подивилася на мене.

— Роби як знаєш! — сказала вона і, сердечно попрощавшись зі мною, пішла.