Читать «Зірка КЕЦ» онлайн - страница 14

— Ми схожі на жуків, перевернутих на спину, — сказала Тоня.

— Та ще притиснутих зверху доброю цеглиною, — додав я. — Досить сильно тисне на груди.

— Так. І руки стали свинцеві — не підвести.

Коли вибухи припинялись, ставало легше. Незважаючи на всі ізоляційні прокладки та холодильники, було дуже жарко: ми пролітали крізь атмосферу — ракета нагрівалась від тертя.

Знову перепочинок. Вибухів немає. Я зітхнув вільніше. Раптом короткий вибух, і я відчув, що падаю на правий бік. Звичайно, аварія. Зараз ми вдаримось об Намір. Я судорожно хапаюсь за Тонине плече.

— Мабуть, зіткнулися з болідом… - белькочу я.

Обличчя Тоні зблідло, в очах переляк, але вона говорить спокійно:

— Тримайтесь, як я, за спинку крісла.

Та ось ракета починає вирівнюватись. Вибухи припиняються. В ракеті стає прохолодніше. По тілу поширюється почуття легкості. Я підводжу руки, ворушу ногами. Як приємно, легко! Намагаюсь звестися на ноги і, непомітно відірвавшись від крісла, повисаю в повітрі, потім поволі спускаюсь у крісло. Тоня вимахує руками, як птах крилами, і співає. Ми сміємось! Напрочуд приємне відчуття.

Раптом віконниця ілюмінатора відкривається. Перед нами небо. Воно рясно усіяне немерехтливими зірками і злегка забарвлене в карміновий колір. Чумацький Шлях весь поцяткований різнобарвними зірками, він зовсім не молочного кольору, як ми бачимо його з Землі.

Тоня показує мені на велику зірку біля альфи Великого Воза — нова зірка в знайомому сузір’ї.

— Кец… Зірка Кец, — каже Тоня.

Серед незліченної кількості немерехтливих зірок вона одна миготить промінням то червоним, то зеленим, то оранжевим. То раптом спалахує яскравіше, то згасає, то спалахує знову… Зірка зростає на наших очах і поволі наближається до правої сторони вікна. Отже, ракета летить до неї по кривій лінії. Зірка викидає довге блакитне проміння і заходить за край вікна. Тепер на темному фоні неба видно тільки зірки та білясті туманності. Вони здаються зовсім близькими, ці далекі зоряні світи…

Віконниця закривається. Знову працюють вибухові апарати. Ракета маневрує. Цікаво було б подивитися, як вона причалить до небесного ракетодрому…

Невеличкий поштовх, зупинка. Невже подорож закінчилась? Ми відчуваємо дивну невагомість.

Двері в капітанську рубку відчиняються. Капітан, лежачи на підлозі, спускається вниз, тримаючись за невеликі скоби. За капітаном, теж плазом, посувається молодий чоловік, якого ми досі не бачили.

— Пробачте за неприємні секунди, яких ви зазнали під час подорожі. Винен мій молодий практикант: це він занадто круто повернув руль напряму, і ви, мабуть, позлітали з своїх крісел.

Капітан торкається вказівним пальцем до молодого чоловіка, і той, легко, як пушинка, сміючись, відлітає вбік.

— Ну, все скінчилося гаразд. Надягайте теплі костюми і кисневі маски. Филипченко, — це був молодий пілот, — допоможіть їм.

З рубки виповз бортмеханік у міжпланетному костюмі. Він був схожий на водолаза, тільки скафандр був менший, ніж водолазний, та на плечах у нього був білий плащ, зроблений з блискучої, як алюміній, матерії.