Читать «Карафуто» онлайн - страница 98

— Ти теж не хочеш спати? — спитав він, граючи гострим лезом.

Володя бачив, як блиснули зловісні іскри в зіницях у японця. Торадзо не замислюючись всадив би його юнакові в груди.

Катакура заворушився і прошепотів:

— Во-ди!

Володя мовчки повернувся і хистким трапом зійшов униз. Юнака душила ненависть і лють, він міцно кусав нижню губу, але й цього разу мусив відступити. Знайшов кухоль, набрав води й поніс Катакурі.

Вийшов на палубу і здивовано озирнувся. Стерновий на носі шхуни крутив штурвальне колесо, Торадзо з капітаном гомоніли в рубці. Але Катакури не було. Всього' п'ять хвилин тому він лежав ось тут.

— Катакуро! — стиха покликав Володя.

Йому ніхто не відповів. «Нікка-мару» швидко різала хвилі, навколо було море. Далеко, наче в тумані, ледве мрів берег. Сонячні бліки вигравали на водному безмежному просторі. Низько над морем пролетів до берега великий птах.

— Катакуро! — вже голосніше покликав Володя, почуваючи, як стиснулось у нього серце від передчуття чогось страшного, що скоїлось ось тут, на палубі.

— Катакуро!

Розливаючи воду з кухля, юнак побіг до рубки.

— Де Катакура? — задихаючись гукнув він до Торадзо.

Японець повільно повернувся всім тулубом до Володі.

— По-перше, — як ти звертаєшся до мене, та ще в присутності капітана шхуни? — прогув він. — Не забувай, що я — помічник капітана. По-друге, — я не нянька для твого Катакури. А по-третє, — геть звідси до злого духа!

Володя знову кинувся вниз. Може, Катакура вже досі в кубрику?

Юнак обійшов усі комірчини, де спали рибалки. Катакури ніде не було. А наступного дня стерновий, боязко озираючись, пошепки розповів йому, що трапилося на палубі.

Коли Володя зійшов униз по воду, Катакура раптом сперся на лікоть і погрозив Торадзо:

— Почекай, катюго, почекай! Тебе не помилують радянські моряки!

Це були його останні слова. Катакура упав навзнак, голова його глухо стукнулась об палубу, з куточка рота поповз струмочок крові. Торадзо вхопив хлопця під руки й викинув його, ще живого, за борт. Капітан, який був свідком цієї сцени, схвально кивнув головою. Тоді Торадзо підійшов до стернового й сказав:

— Коли кому скажеш хоч слово, підеш за ним! І він показав рукою на море.

КАТЕР З ЗЕЛЕНИМ ВИМПЕЛОМ

Дві доби Володя жив сам. А потім до нього в комірку, замість Катакури, вселили нового рибалку, корейця, колишнього вантажника-кулі, який мав у свої сорок років вигляд справжнього діда. У нього були страшні виразки на нозі, які не давали спати. Старик бувало цілісіньку ніч просиджував, зігнувшись, обхопивши обома руками коліна, похитуючись і стиха стогнучи:

Минуло кілька днів після події з Катакурою. Рибалкам, звичайно, сказали, що хлопець, який був хворий, напевне впав у море і цього ніхто не помітив. Хоч не всі цьому повірили, але не допитувалися правди. Прибиті злиднями, важкою безпросвітною роботою, тероризовані знущанням та кулаками Торадзо, вони мовчали, хоч мовчання це було зловісне, схоже на гарячий присок, який жевріє під сірим попелом.

Усі дні був дуже поганий улов. Сіті витягали майже порожні. Одноманітно дзвеніли скляні поплавці. Володя повільно перебирав метр за метром мокре плетиво морського невода і напружено вдивлявся в хвилі. Здавалося, що сіть занадто важка, що заплуталось у ній щось чорне й велике… ось-ось вигулькне з безодні голова, руки…