Читать «Карафуто» онлайн - страница 4

З трепетливим серцем Володя зійшов трапом на палубу. За кілька хвилин «Сибіряк» вирушить у далеку путь. Цей невеличкий, добре обладнаний пароплав мав приставити на Північний Сахалін радянську геологічну експедицію на чолі з батьком Володі — академіком Дорошуком. До Володі долинали останні слова команди, тупіт ніг, м'який і ледве чутний шум машини, схованої в глибокому нутрі пароплава.

З палуби було видно все чудове місто. Воно здіймалося над бухтою вище й вище, тераса над терасою, воно наче пливло, як велетень-корабель, у прозорому, скляному повітрі. Чиясь рука лягла юнакові на плече.

— Милуєшся, сину?

Це був батько. Він поправив на носі золоте пенсне і став поруч з Володею.

— А справді, яка краса!

«Сибіряк» дав останній гудок і повільно рушив. Він обережно плив серед численних яликів та китайських невеликих човників-шампунок, які сновигали сюди й туди як водяні комахи. Нове, незвідане ще почуття заполонило Володю. Це була його перша далека подорож, попереду були нові береги, нові люди.

Як радісно! Володя дихав поривчасто, глибоко, і, як завжди це бувало з ним у хвилини зворушення, на щоках з'явився рум'янець, нижня губа злегенька затремтіла.

Юнак жалкував, що не зможе на довгий час залишитися в тайзі. Батько працюватиме з експедицією цілий рік, а Володі вже через два місяці треба повернутись додому, де його чекав останній клас школи.

Його думки швидко мінялись, і щоразу мінявся і настрій, як це буває у вразливої і м'якої натури. То він думав, що два місяці подорожі в тайгу — занадто малий час, то раптом згадував Інгу, і тоді здавалось, що ці два місяці без неї будуть вічністю.

«Сибіряк» уже йшов у відкритому морі, і замість берега майоріла на обрії тільки вузенька лісова смужка. Зелені хвилі з білими гребінцями поспішали назустріч пароплаву; він легко їх різав гострим кілем, лишаючи за кормою довгий слід сивої піни.

Володя ще раз попрощався в думках з матір'ю, з Інгою і зійшов униз. У просторій їдальні стіл був застелений картами. Кілька чоловік членів експедиції курили, голосно розмовляли і, сьорбаючи чай, водили по карті від крапки до крапки олівцями. Низенький і опецькуватий лікар щохвилини тикав коротким пальцем у карту і застудженим, хриплим голосом питав:

— А тут що? Що тут, скажіть мені? Тайга? Чудово… Але я хочу знати топографію місцевості. Є тут гори? Річка? Болото? Вулкан? Смішно говорити — це біла пляма!

— Еге ж, нога людська не ступала, — загув громоподібним басом високий геолог. — Конандойлівський загублений світ, не інакше!

— Я не кажу цього, — бігав навколо столу низенький лікар. — Тут не раз ступала нога мисливця, тут проходили і бродяги, і колишні втікачі-каторжани, але на карту нічого не нанесено. Не можна вірити цій карті.

— Даремно ви хвилюєтесь, Кириле Дмитровичу, — втрутився Дорошук. — За експедицію відповідаю я і наосліп не поведу вас у гнилі болота. Звичайно, карта місцями неповна. Наше завдання не тільки відшукати родовища золота, але й описати ті глухі закутки сахалінської тайги, куди справді можна дістатись тільки ведмежими стежками. У всякому разі, вам слід переглянути запаси хініну. Ми всі, певно, будемо вашими пацієнтами.