Читать «Карафуто» онлайн - страница 3

— Володю! Друга година! — з жахом сказала дівчина.

Вона провела його до хвіртки. Володя побачив біля вікна драбину.

— Хто це на дах лазив?

— Я. Але не на дах. Драла сьогодні галок. Звили кубло просто над моїм вікном.

— Що ти кажеш? — зупинився хлопець. — Ти видирала гнізда галок?

— Ну да, галок. Цілий день годують малечу — крик, гам. Я не могла працювати.

— Ти повбивала пташенят?

— Поїла кішка.

Володі перехопило дихання. Він не знав, що насправді було інакше: Інга поставила драбину для того, щоб покласти в гніздо галченя, яке випало звідти.

— Інго… Це ж страшна жорстокість. Як ти могла? Невже ти така безсердечна?..

Вона якусь мить мовчки спостерігала його бліде, освітлене місяцем обличчя.

— Ці галки заважали мені працювати. Розумієш?

— Працювати? Подумаєш, який професор! Дев'ятикласниця…

— Ой-ра! Перейшла в десятий, як і ти. І пам'ятаю, як ти здригнувся, коли довелося в лабораторії різати жабу. Уявляю, що було б з тобою, коли б ти побачив, скажімо, пораненого бійця, побачив кров. До речі, ти й досі не обрав собі професію?

— Вагаюсь, Інго. Ти будеш лікарем, а я… Тягне до музики. Може, в консерваторію? І поетом бути теж не погано. Або геологом.

Інга зареготала.

— Я зараз визначу твою майбутню професію: ніжно-ліричний кролик!

Володя шарпнувся:

— Я нікому не дозволю себе ображати! Чуєш, Інго? А галченята…

— Галченята — дурниці. Чудак. Не можна було працювати, робити корисну людську справу.

Він подумав.

— Знаєш, ти трохи… ну, як це сказати? Демонструєш свою різкість, підкреслюєш свій, — Володя посміхнувся, — твердокам'яний, залізобетонний характер, наївно думаючи, ще це тобі властиве. А мене вважаєш за сентиментального, м'якотілого…

— Клас черевоногих, група молюсків!

— Не жартуй! Я цілком серйозно, Інго. Завтра я від'їжджаю. Сахалінська тайга — це не весела прогулянка. Може, я…

— Може, ти злякаєшся гнусу, трясовини, ведмедів… Побачимо. Через два місяці я тебе чекаю.

— Побачимо, Інго. Прощай!

— Будь здоров, Володю. Не гнівайся, але ти мене не переконав, і я думки про тебе не змінила. Взагалі, я не розумію навіть, за віщо ти мені подобаєшся?

Вона висмикнула пальці з його руки, крутнулась і зникла. Володя стояв, нічого не розуміючи. Інга повернулась хутко.

— Це тобі.

Вона подала здивованому й розчуленому хлопцеві сонну, мокру від роси троянду.

НА «СИБІРЯКУ»

Крізь вранішній серпанок туману синіла бухта. Сходило сонце, і далекі скелясті береги острова Аскольда тремтіли в рожевих бурунах.

Різноголосий гамір на пристані раз у раз прорізали басовиті й призивні гудки пароплавів, скрегіт якорних ланцюгів, удари парового молота. Швендяли китайці в білих фартухах з кошелями на голові, газетчики-хлопчаки поринали в юрбу, вигукуючи назви газет. Горбатий кореєць продавав зелені м'ячі. М'яч стукався об сірий асфальт, підскакував вище голови, і кореєць ловив його швидким і вправним рухом руки.

— М'яш! М'яш! — вигукував він, крутячись у заклопотаному натовпі пасажирів, матросів, вантажників.

Туман рвався, як павутиння, білі його клоччя — легкі, мов хмаринки, танули над Золотим Рогом. Бухта міняла свій колір — з синьої вона стала зеленою, як морські водорості. Свіжий вітерець дув на воду, вона мружилась під його грубою ласкою, і жмури, від яких рябіло в очах, розбігались до самого берега.