Читать «Остання збірка» онлайн - страница 128

— Впораюсь, сер!

— Дій негайно, — наказав командир. — Ми прикріпимо шкуру на нашому флагштоку й, безумовно, отримаємо відзнаку на зльоті.

— Так, сер!

Дрог квапливо зібрав знаряддя, наповнив флягу рідиною, спакував тверду їжу та рушив у дорогу.

За кілька хвилин він левітував до квадрата Пд-233/ Зх-482. Це була дика, романтична місцевість — зубчасті скелі й покручені дерева, вкриті густими хащами долини й засніжені гірські вершини. Дрог невпевнено роззирнувся довкола.

Доповідаючи командиру, він трохи погрішив проти істини.

Справа в тому, що він не так уже й добре знався на лісовій та гірській справі, не кажучи вже про вистежування й полювання. Чесно кажучи, він узагалі не вмів нічого, крім як годинами мрійливо ширяти у небі за півтора кілометра від землі. Що як він не зможе знайти міраків? Що як міраки виявлять його першими?

Ні, цього не може бути, запевнив себе Дрог. Зрештою, я завжди встигну жестибулювати. Ніхто й не довідається.

За мить він уловив слабкий запах мірака. А згодом у двохстах метрах від себе помітив якийсь рух біля чудернацької скелі, схожої на літеру Т.

Невже так і далі йтиме — просто й гладко? Чудово! Дрог ужив належних заходів маскування й неквапом рушив уперед.

Гірська стежина ставала дедалі стрімкішою, а сонце палило нещадно. Пакстон весь змок, незважаючи на кондиціонер у комбінезоні. До того ж ця пригода уже добряче йому набридла.

— Коли, нарешті, ми звідси заберемося? — не витримав він.

Герера поблажливо поплескав його по плечі.

— Тобі що, не потрібне багатство?

— Ми й так багаті, — заперечив Пакстон.

— Але не досить, — сказав Герера, і на його довгастому смаглявому обличчі блиснула посмішка.

Підійшов Стелмен, відсапуючись під вагою аналізаторів. Він обережно поставив апаратуру на стежку й сів поруч.

— Може, трохи перепочинемо?

— Чому б ні? — відгукнувся Герера. — Часу в нас удосталь.

Він сів, спершись спиною об скелю, що за формою нагадувала літеру Т.

Стелмен розкурив люльку, а Герера розстебнув «блискавку» й дістав з кишені комбінезона сигару. Пакстон якийсь час спостерігав за ними.

— То коли ж ми заберемося з цієї планети? — нарешті запитав він. — Чи, може, оселимося тут навіки?

Герера лише всміхнувся й клацнув запальничкою, розкурюючи сигару.

— Мені відповість хто-небудь?! — підвищив голос Пакстон.

— Заспокойся. Ти в меншості, — вимовив Стелмен. -У цьому підприємстві ми, троє, — рівноправні партнери.

— Але гроші — мої! — заявив Пакстон.

— Звісно. Тому тебе й узяли. У Герери — великий практичний досвід роботи в горах. Я — добре орієнтуюсь у теорії, до того ж посвідчення пілота є лише в мене. А ти дав гроші.

— Але корабель аж тріщить від видобутого! — вигукнув Пакстон. — Усі трюми вщерть завантажені! Саме час податися до якого-небудь цивілізованого місця й почати витрачати.

— Нам з Герерою чужі твої аристократичні уявлення про багатство, — підкреслено терпляче поясний Стелмен. — Проте в нас є одне безневинне бажання — заповнити скарбами кожен закуток корабля. Золоті самородки -в паливні баки, смарагди — у бляшанки з-під борошна, а на палубу — алмази насипом, півметровим шаром. Тут для цього саме місце. Довкола неймовірне багатство, яке так і проситься, щоб його забрали. Ми хочемо бути безмежно, жахливо багатими, Пакстоне.