Читать «Сага про Форсайтів» онлайн - страница 596

І саме тоді, коли він вирішив вийти на свіже повітря і вже рушив до виходу, біля каси сталася зустріч, якої він підсвідомо чекав,— у галерею зайшла Айріні. Отже, вона ще не виїхала і робить прощальні візити останкам його кузена! Сомс придушив мимовільний інстинктивний потяг, машинальну реакцію своїх почуттів на чари цієї жінки, якою він колись володів, і пройшов повз неї, відвернувши погляд. Але коли він минув її, його охопило могутнє, непереборне бажання подивитись на неї ще раз, і він мимохіть озирнувся. Нарешті вже всьому кінець: біль і полум'я його життя, безумство й жага, його єдина поразка — все це буде позаду, коли вона, Айріні, оце зараз зникне з його очей; навіть такі спогади, хоч які вони болісні, мають свою цінність. Айріні теж озирнулася. Несподівано вона підняла руку в рукавичці, її уста ледь усміхнулися, темні очі ніби заговорили. Настала Сомсова черга не відповісти на усмішку і на прощальний помах руки; він вийшов на фешенебельну вулицю, тремтячи з голови до ніг. Він зрозумів, що вона хотіла сказати: «Тепер, коли я йду звідси назавжди і буду вже недосяжна ні для тебе, ні для твоїх родичів, пробач мені; я бажаю тобі всього найкращого». Ось що означав її жест: останній доказ тієї страшної реальності, яка ігнорує моральність, обов'язок, здоровий глузд; огида цієї жінки до нього, хто володів її тілом, але ніколи не доторкнувся ні до її душі, ні до її серця. Він був боляче вражений; так, куди болючіше, аніж тоді, якби вона пройшла повз нього байдужа, наче в масці, і не поворухнула рукою.

Через три дні, в тому самому жовтні, що так швидко жовтів, Сомс узяв таксі й, прибувши на Гайгейтське кладовище, пішов крізь білий ліс надгробків угору — туди, де на пагорбі був склеп Форсайтів. Біля кедра, над катакомбами і колумбарієм, високий, потворний і індивідуальний, цей склеп здавався вершиною системи конкуренції. Сомс пригадав суперечку, в якій Свізін наполягав на пропозиції вирізьбити на фасаді герб з фазаном. Пропозиція була відхилена на користь кам'яного вінка над простим написом: «Родинний склеп Джоліона Форсайта, 1850». Склеп був у доброму стані. Всі сліди недавнього поховання були усунені, і твереза сіра споруда спочивала, суплячись проти сонця. Тепер там лежить уся родина, крім дружини старого Джоліона, яка за домовленістю повернулася спочивати в склепі своєї сім'ї, в Суффолку, самого Джоліона, похованого в Робін-Гілі, і Сюзен Геймен, тіло якої було піддане кремації, так що ніхто не може сказати, де вона спочиває. Сомс дивився на склеп задоволено: масивний, не вимагає особливого догляду, а це важливо, бо він чудово знав, що ніхто не доглядатиме склепу, коли йому самому настане кінець, а скоро час і собі шукати місця для вічного спочинку. Можливо, попереду в нього ще двадцять років, але хтозна, як воно буде. Двадцять років без тітки, без дядька, з дружиною, про яку краще нічого не знати, з дочкою, яка пішла з дому. Настрій схиляв до меланхолії і спогадів про минуле.