Читать «Сага про Форсайтів» онлайн - страница 591

— Подивися!— сказала Джун, показуючи підборіддям на Сомса.— Фатальна людина!

— Не розумію тебе,— сказала Френсі.— Чому фатальна? Джун не відповіла.

— Я не чекатиму проводів,— кинула вона.— До побачення!

— До побачення!— озвалася Френсі, і її сірі кельтські очі широко розплющилися. Давня родова ворожнеча! Ну хіба ж не романтично!

Перехилившись через поруччя, Сомс побачив, що Джун виходить, і полегшено зітхнув. Чому не йде Флер? Вони не встигнуть на поїзд. Поїзд розлучить її з ним, проте Сомса мимоволі непокоїла думка, що вони на нього не встигнуть. Аж ось вона з'явилася нарешті, біжить сходами в коричневій сукні і чорній оксамитовій шапочці, проскочила повз нього у вітальню. Ось вона поцілувала матір, тітку, Велову дружину, Імоджен і попрямувала до нього, швидка й гарненька, як завжди. Як вона поставиться до нього в ці останні хвилини свого дівоцтва? На багато він не сподівався!

Її губи притулилися до середини його щоки.

— Таточку!— сказала вона й побігла.

«Таточку!» Вона не називала його так уже багато років. Він глибоко зітхнув і повільно рушив слідом за нею вниз. Попереду ще ота нікому не потрібна церемонія з конфетті та іншими дурницями. Але йому хотілося перехопити її усмішку, якщо вона визирне у вікно машини; хоча не треба — ще, чого доброго, влучать їй ненароком черевиком в око. Голос молодого Монта палко пролунав у нього над вухом:

— До побачення, сер. Спасибі вам! Я страшенно щасливий.

— До побачення,— мовив Сомс.— Не запізніться на поїзд.

Він стояв на третьому східці знизу, звідки міг дивитися поверх голів — безглуздих капелюхів і голів. Вони вже сіли в автомобіль; ось їх уже засипають конфетті, кидають услід черевик. Щось затопило Сомсові груди, підступило до горла, і раптом — хтозна-чому!— все розпливлося в його очах.

XI. ОСТАННІЙ ІЗ СТАРИХ ФОРСАЙТІВ

Коли настав час виряджати в останню путь цей разючий символ, Тімоті Форсайта,— останнього із чистих індивідуалістів, єдину людину, яка не чула про світову війну,— всі визнали, що вигляд у нього чудовий: навіть смерть не підірвала його здорового організму. Для Смізер і куховарки обряджання покійника стало остаточним доказом того, що вони завжди вважали неможливим,— кінця земного існування старої родини Форсайтів. Бідолашному містерові Тімоті тепер доведеться взяти арфу і співати в товаристві міс Форсайт, місіс Джулії, міс Гестер; разом із містером Джоліоном, містером Свізіном, містером Джеймсом, містером Роджером і містером Ніколасом. Чи буде там місіс Геймен, здавалося сумнівним, коли взяти до уваги, що її тіло спалено. В душі куховарка вважала, що містер Тімоті почуватиме себе не дуже приємно — він завжди був запеклим ворогом катеринок. Скільки разів їй доводилося казати: «От бісова штука! Знову вона під вікном! Смізер, ви б збігали і попросили, щоб її забрали геть». А насправді їй так кортіло послухати музику! Проте вона знала, що за хвилину містер Тімоті подзвонить і скаже: «Ось, дайте йому півпенса і хай собі йде». Частенько вони були змушені докладати ще й своїх три пенси, щоб випровадити катеринщика далі,— Тімоті завжди недооцінював вартості емоцій. На щастя, в останні роки, чуючи звуки катеринки, він вважав, що то дзижчить зелена муха, і їм стало легше, до того ж вони дістали можливість тішитися музикою. Але арфа! Куховарку брали сумніви. Це щось нове! А містер Тімоті ніколи не любив нового. Та вона не ділилася своїми сумнівами зі Смізер, у якої були свої погляди щодо царства небесного, і то такі своєрідні, що могли хоч кого збити з пантелику.