Читать «Сага про Форсайтів» онлайн - страница 31

Він спіткнувся, виходячи з кеба, розрахувався з візником, не переплативши жодного фартінга, підійшов до каси взяти квиток у крісла і спинився з гаманцем у руці — він завжди носив гроші в гаманці, не схвалюючи звички класти їх просто в кишеню, як то здебільшого робить нинішня молодь. Касир визирнув з віконця, наче старий пес із будки.

— Подумати тільки!— мовив він здивовано.— Та це ж містер Джоліон Форсайт! Авжеж, він! Давненько не бачив вас, сер. О боже! Не ті тепер часи, що колись. Адже ви з братом, і той аукціоніст містер Треквер, і містер Ніколас Трефрі брали у нас щосезону шість чи сім крісел. Як же ви поживаєте, сер? Ми не молодшаємо!

У старого Джоліона заяскріли очі; він заплатив гінею. Його не забули. Під звуки увертюри він урочисто рушив у залу, як старий бойовий кінь на бойовище.

Склавши циліндр, він сів, витяг, як і колись, рукавички і, приставивши до очей бінокля, озирнув театр. Врешті поклав бінокль на циліндр і втупив замислений погляд у завісу. Гостріше, аніж будь-коли, він відчув: для нього все скінчено. Куди поділися всі ті жінки, вродливі жінки, що їх колись було повно в театрі? Куди поділася колишня млость, що проймала йому серце, коли він чекав виходу славетного співака? Де те відчуття сп'яніння життям, відчуття спромоги ним тішитись?

У свій час він був найзавзятіший аматор опери! Тепер уже опери немає! Цей Вагнер її занапастив: не лишилось ані мелодії, ані голосів. А чудові були співаки! Таких тепер немає! Він дивився, як розгортається на сцені здавна знайома дія, і серце його німіло.

Від сивого пасма над вухом і до кінчика лакованого черевика з гумовою стрічкою в старому Джоліоні не було навіть сліду недолугості чи кволості. У нього була пряма постать, майже така сама, як і за тих давніх часів, коли він учащав сюди щовечора; і зір у нього й досі чудовий — майже такий, як і тоді. Але звідки це почуття втоми й розчарування!

Він завжди втішався життям, навіть тим, що було в житті недосконалого,— а недосконалого було багато,— втішався помірно, щоб зберегти молодість. Але нині його зрадила спромога втішатися, зрадила й життєва філософія, лишилося тільки жахливе почуття, що всьому кінець. Навіть хор в'язнів, навіть арія Флорестана не здатні були розвіяти тугу його самотності.

Якби ж то Джо був із ним! Хлопцеві, мабуть, уже сорок. Він змарнував чотирнадцять років життя свого єдиного сина. А Джо вже не парія, знехтуваний суспільством. Він одружився. Старий Джоліон не міг утриматися і схвалив цей крок сина, пославши йому чек на п'ятсот фунтів. Чек повернувся в листі з «Усякої всячини», в якому писалося:

«Любий тату!

Радий був одержати Ваш щедрий дарунок: він означає, що Ви не такої про мене поганої думки. Повертаю його, але якщо ви вважаєте за можливе вкласти ці гроші для нашого хлопчика (ми звемо його Джоллі), який носить наше ім'я і прізвище, я буду дуже вам вдячний.

Від щирого серця сподіваюся, що ви, як завжди, при доброму здоров'ї.

Ваш люблячий син Джо».

У цьому листі весь хлопець. Він завжди був поштивий. Старий Джоліон відписав йому: