Читать «Кораловий острів» онлайн - страница 135

За постіль нам правило потрухле листя та гілля, а за їжу — жменька ямсу й таро.

— Як тобі спалося, Релфе? — байдужливо спитав одного ранку Джек, устаючи з своєї непишної постелі. — Вітер тебе вночі не будив?

— Ні, — відповів я. — Всю ніч мені снилася домівка, мати моя усміхалася, манила до себе, а я не міг з місця зрушити, бо був скутий залізами.

— А мені теж снився сон, — озвався Пітер. — Я бачив нашу любу домівку на Кораловому острові. Мені уявлялося, що ми плаваємо в підводному саду, аж раптом де не взялися дикуни й закричали, і ми враз опинилися в печері біля Водограйної скелі, а вона якимсь чином перетворилася на цей похмурий вертеп. Я прокинувся, бачу — так воно й є.

Довге ув'язнення пригнітило Пітера, голос йому змінився, й аби я не знав, хто то балакає, то навряд чи вгадав би, такий він став сумний, такий відмінний од веселого, бадьорого голосу, до якого ми були звикли. Я довго міркував про те, як дивовижно може змінитися за такий короткий час вдача веселої людини. Буває, що одної миті яскраво світить сонце, а мине трохи часу, і вже нависли темні хмари.

Пітер знову порушив тишу, сумовито мовивши:

— Ой, чи ж ми коли побачимо свій любий острів!

Голос його затремтів, і, затуливши обличчя руками, він схилив голову й заплакав. Мені ще не доводилося бачити, щоб наш колись веселий товариш ударився в сльози, і я хтозна-як хотів би його втішити. Та ба! Що я міг йому сказати? Я не мав жодної надії, і хоч двічі силкувався озватися, але не спромігся й слова вимовити. Тим часом Джек сів поряд нього й шепнув на вухо кілька слів. Пітер кинувся йому на груди й схилив на плече голову.

Ми сиділи мовчки. Раптом знадвору долинули кроки, і зайшов наш тюремник. Ми звикли до тих щоденних відвідин і майже не звернули на нього уваги, гадаючи, що він, як завжди, поставить наш убогий харч і піде геть. Аж ні! Натомість він підступив із ножем спершу до Джека, перерізав йому пута на руках, а потім зробив те саме Пітерові й мені. Хвилин п'ять ми стояли, понімівши з великого дива, і навіть звільнених рук не підводили. Спочатку я подумав, що настала наша остання година й зараз нас повбивають; хоч, як я вже розповідав, ми з великого відчаю воліли померти, та тепер у серці моєму знову ожила природна любов до життя, а кров мені захолола з жаху перед несподіваною смертю.

Проте я помилився. Перетявши нам пута, дикун показав на війстя печери, і ми майже механічно вийшли надвір. Який же був наш подив, коли ми побачили вчителя, що стояв під деревом, склепивши перед собою руки; по його темних щоках текли сльози. Він підбіг до Пітера, який вийшов перший, і, схопивши його в обійми, вигукнув: