Читать «Кораловий острів» онлайн - страница 105

— Знову буде смертовбивство! — озвався Біл голосом, що більше скидався на стогін.

— Та невже вони їх повбивають? — запитав я схвильовано.

— Не знаю, Релфе, що з ними зроблять, але, думаю, їх зв'язали в такий спосіб не з добрими намірами.

Ми рушили далі, однак Біл раз у раз позирав неспокійно через плече в той бік, куди подалися тубільці. Зрештою він спинився, повернув круто й мовив:

— Слухай-но, Релфе, треба це діло з'ясувати. Ходімо за тими негідниками та побачимо, що вони надумали.

Правду казати, мені не дуже хотілося досліджувати їхні криваві справи, та коли Біл так завзявся, то я пішов разом з ним. Ми швидко продерлися крізь кущі, прямуючи туди, звідки долинав гамір. Раптом запала мертва тиша, і ми з Білом мимоволі побігли через вузький пересип, що про нього я вже розповідав читачеві. Коли ж ми вискочили на узлісся, з берега пролунав страшний передсмертний крик. Я поточився, застогнав і впав на траву, але Біл схопив мене за руку, підвів, наче дитину, й крикнув:

— Ходімо звідціля, хлопче! Мерщій ходімо! — І ми, затинаючись, чимдуж подалися крізь чагарі далі від страшного місця.

Решту дня я перебув наче в жаскому сні. Коли до мене зверталися, я нічого не чув і не розумів, і матроси весь час картали мене за те, що я, мовляв, б'ю байдики. Нарешті настав час вертатися, і я вперше, зійшовши на борт шхуни, відчув полегкість.

Увечері я підслухав розмову між капітаном і першим помічником, яка мене дуже вразила. Вони тишкувалися в каюті, але що люк був відчинений, то я чув усе до слова.

— Мені це не вельми подобається, — сказав помічник. — Схоже на те, що ми за всі свої хворості дістанемо на два шаги користі.

— На два шаги користі! — повторив капітан, насилу стримуючи гнів. — Ти вважаєш, що цей дармовий крам дасть нам на два шаги користі?

— Твоя правда, — відмовив помічник, — але ж крам у нас на борту. Чого нам не дати звідси драла? Якого біса заводитися з тими поганцями?

— Знаєш, голубе, — озвався стиха капітан, — ти балакаєш, наче гречкосій. Може, ти став такий боязкий через те, що тобі розум затуманило, бо я не годен повірити, — сказав він ледь глузливим тоном, — я не годен повірити, що ти підібгав хвоста! До того ж ти дарма кажеш, що товар у нас на борту: добра четвертина дерева ще й досі лежить у лісі, гаспидський вождь любенько те знає і не дозволить мені його забрати. Учора він уже нас під'юджував: чи, мовляв, ми посміємо по нього піти.

— Під'юджував нас? Та невже? — гірко засміявся помічник. — Ото ще тюхтій недотепний!

— А проте він, очевидячки, не такий уже й тюхтій, коли ти боїшся на нього напасти.

— Хто сказав, що я боюся? — гарикнув помічник. — Я готовий стати до бою, як і кожнісінький наш матрос. Але скажи, капітане, що ти збираєшся вчинити?

— Збираюся замотати ганчірками весла і тихенько підвести шхуну до гирла струмка, звідки ми триматимемо стос сандалового дерева під обстрілом нашої гармати. По тому я висаджуся з усією командою, залишивши на шхуні двох чоловік, щоб вони в потрібний мент пригнали човна до берега. Ми прокрадемося лісом під самісіньке село, до того місця, де ті людожери справляють свої вечірні гулі, і якщо наші матроси понабивають карабіни великим шротом, ми з першого пострілу покладемо чоловік сорок-п'ятдесят. А далі все піде легко. Дикуни повтікають у гори, ми ж заберемо, що нам треба, піднімемо кітву і гайнемо звідси.