Читать «Останній рейс» онлайн - страница 98

— Я забув вулицю, так знаю, наочно… Тільки-но під'їдемо до університету, я покажу…

— Університет. Тепер куди? — спитав шофер.

— Біля аптеки поверніть за ріг і там, будь ласка, зупиніться. Я на хвилинку, а потім поїдемо далі.

Шофер недовірливо зиркнув.

— Та ви, дядю, не бійтесь, я не втечу. От гроші. — Володя поклав на сидіння три карбованці.

Альоша, що саме грав в пінг-понг, помітив Володю і побіг йому назустріч.

— Дзвонив Дімка! Вони всі зібралися в Макогона. Ідемо зі мною. В мене таксі, — випалив Володя.

— Заскочимо за Вітею?

— Авжеж.

Перукарня була зачинена. Віті ніде не було видно. Володя запропонував поїхати до нього додому.

— А якщо його немає, — заперечив Альоша. — Певно, пішов за перукарем, а ми лише час згаємо. Обійдемось без нього.

Не доїхавши квартал до Загорської, хлопці зупинили таксі і розшукали Діму. Він затягнув товаришів у під'їзд і, не відводячи погляду від будинку Макогона, розповів, що за кілька хвилин до них прийшов ще якийсь чоловік.

— Голений, в білому піджаці, худорлявий… Часом не Матвійович? — звертаючись до Альоші, спитав Діма.

— Він з бородою?

— Ні.

— Виходить, не Матвійович… Гаразд, потім розберемось. Багато їх зібралось?

— Сам Макогон — раз… Хтось приїхав на таксі — два, потім товстун у чоботях, галіфе і зеленому кітелі…

— Товстун? — наморщив лоба Альоша. — Теж не знаю.

— Слідом за ним Поніманський. Його я відразу…

— Це не Поніманський! — перебив Володя. — Він поїхав у понеділок рано-вранці. Мені двірник сказав.

— Який він із себе? — спитав Альоша.

— З вусиками… Смаглявий, волосся чорне… Костюм білий, капелюх теж… І черевики білі…

— Начебто Поніманський, — погодився Альоша.

— Виходить, їх п'ятеро, — підрахував Володя, — а нас троє. Гм-м… Три на п'ять. Кепська справа. Що робити?

— Як то що? — здивувався Діма. — Стежити.

— Стежити, звичайно, стежити, це ясно, але коли вийдуть та й розійдуться в різні боки. Тоді що?.. Макогона можна не рахувати. Він од нас не втече. Але все одне нас троє, а їх четверо. Вітьку б сюди…

— Якби та якби та виросли в роті гриби, був би не рот, а цілий город, — сказав Альоша. — Відразу домовимося, хто за ким, щоб опісля не було плутанини і безладдя.

— Там видно буде! — відмахнувся Діма. — Хіба не однаково, хто за ким піде?

— Ні, ні, зажди, — зупинив Володя. — Альоша має рацію. Треба відразу обміркувати.

Несподівано виникли суперечності. Діма доводив, що йому не можна відлучатись, він повинен стежити за Макогоном.

— Ну навіщо тобі він?! — гарячкував Альоша. — Ми про того в зеленому кітелі і про останнього нічого не знаємо. Як ти потім розшукаєш їх? Ну як?!

— Чому Володі можна стежити за Поніманським, а мені не можна за Макогоном? — насупився Діма. — Давайте не будемо стежити ні за Макогоном, ні за Поніманський. І вийде дуже добре: нас троє і їх троє.

— Хіба тобі не зрозуміло, що Поніманський ватажок?

— Чому ватажок?

Альоша розгубився. Справді, чому він вважає, що Поніманський ватажок? Але за нього відповів Володя.

— Він усіх знає…

Тут уже Альоша зібрався з думками і посипав цілим шквалом доказів.

— Ти сам бачив, як він одягнений. Краще за всіх! Не те що інші! Бо керівник. Він і Макогона знає, і Матвійовича, і перукаря.