Читать «Останній рейс» онлайн - страница 97

Володя вибіг у кухню. В кутку, на ящику, в якому зберігалися старі речі, сиділа мати, затуливши обличчя фартухом. П худенькі плечі судорожно здригалися.

Ніжно пригорнувшись до плеча матері, Володя ласкаво погладив її рано посивіле волосся.

— Заспокойся, матусю, заспокойся… Не треба, прошу тебе, перестань…

Як йому зараз хотілося стати дорослим. Піти працювати, забрати маму… Жили б вони тихо, спокійно, лагідно. Позбулися б постійних батьківських докорів, що мама сидить на його шиї, проїдає його гроші, зв'язала йому ноги й руки, що вона більше йому не потрібна, її хвороби йому набридли, і терпить він її лише заради сина… Перш за все він послав би маму в санаторій, заборонив їй поратись біля плити… Обідали б вони в їдальні…

З гуркотом розчинилися двері.

— Утішитель, — із злістю засміявся батько. — Усе втішаєш…

Володя, не пам'ятаючи себе, закричав:

— Не смій кривдити маму! Не смій! Чуєш?! Усе життя на тебе працює, як кріпачка! Тобі поміщиком бути! Ти… Ти… — сльози бризнули з Володиних очей.

Бабченко сторопів. Вперше він бачив сина таким.

— Пробач мені, рідний, пробач… — бурмотів він.

Але Володя не заспокоювався. Бабченко заметушився, не знаючи, що робити. Нарешті підскочив до крана і налив склянку води. Володя відштовхнув руку батька. Склянка впала і розлетілась на друзки.

— Чого ти сидиш?! — накинувся Бабченко на дружину. — Не бачиш, що робиться з дитиною?!

Мати притягла до себе Володю, вкрила його мокре від сліз обличчя поцілунками і щось зашепотіла йому на вухо. Мало-помалу Володя заспокоївся і лиш час від часу здригався.

— Синку, прости мене, старого дурня, — запобігливо зазирав Бабченко в очі Володі. — І перед тобою, Ганно, вибачаюсь. Я був несправедливий… Завтра ж обов'язково йди в поліклініку. Зроби, які там потрібно аналізи, всілякі рентгени, електрокардіограми, одним словом, що потрібно, й бери путівку. За грішми затримки не буде. І обіцяю: більше ніколи ти, Ганно, образливого слова від мене не почуєш. Помирилися? Ну, дай руку.

Ганна Єгорівна не знала, вірити їй чи не вірити. Давно вже вона не чула від чоловіка таких слів. Боязко, куточками вуст вона усміхнулась і несміло простягла руку. Побачивши, що батьки помирилися, Володя повеселішав і швиденько вмився. Лиш почервонілі повіки нагадували про недавні переживання.

— Тату, правда, ти з мамою більше не лаятимешся? Ти купиш їй путівку?

— А як же інакше?

— Тоді я на репетицію… Вже спізнююсь.

— Візьми таксі. На, — Бабченко сунув Володі в кишеньку сорочки три карбованці.

Володя стрімголов вилетів на вулицю і побіг до найближчої стоянки таксі, йому пощастило: незабаром підійшла «Волга».

— Мені в бік університету, — попросив Володя, сідаючи в машину.

— Ти, хлопче, скажи конкретно, — незадоволено буркнув шофер.