Читать «Останній рейс» онлайн - страница 41

— Та я не проти… Але Макогон далеко живе, незручно за ним стежити. От припустимо, сьогодні ми в тебе. Де в цей час Макогон? Що він робить? Знаємо? Нічого не знаємо. Може, тому в нас нічого і не виходить.

— Це інша розмова! — подобрішав Альоша. — Адже чергування я навмисне вигадав. Мені що? Сиджу собі вдома і за Матвійовичем спостерігаю. А тобі, знаю, нелегко. То до Макогона мчи, то до мене. От і вирішив: разом чергуватимемо. Веселіше і нікому не прикро. Що зробиш? Петько Барабаш ще не приїхав і Гальперін не видужав.

— Є вихід! — ляснувши долонею по столі, просяяв Вітя. — Візьмемо Дімку, і все буде гаразд.

— Дімку? Якого це Дімку?

— Вчора ти пішов пити квас, а тут дивлюсь — Дімка Вакуленко з вікна виглядає. Ти його добре знаєш! — Помітивши на обличчі друга подив, Вітя нагадав: — Такий білявий, здоровий, плечі — он які! — і він широко розвів руки. — Як двигонув тоді м'яча, ледь ти перевів на кутовий.

— А-а-а! — згадав Альоша. — Чого це він опинився на Загорській?

— Вони недавно туди переїхали. Живуть якраз напроти Макогона. Його б до нас… Ти уяви, як хороше все буде…. Катається він на велосипеді або на лавці сидить, ніби книжку читає або з якимись там квітами вовтузиться, а сам у цей час косує, хто до Макогона прийшов, хто вийшов.

— Чудово-о!.. А хлопець він хороший?..

— Ого! — перебив Вітя. — Сила! Б'є з будь-якого положення. І правою, і лівою…

— А вміє тримати язика за зубами?

— За Дімку як за самого себе ручаюсь.

— Гаразд, я не проти. Поговори з ним, але не поспішай усе викладати. Обережно, поступово…

— Я сам не хочу. Поїдемо удвох.

— А як же з Матвійовичем?

— Нікуди не дінеться твій Матвійович. Яка нам користь від Матвійовича? Дідусь, сімдесят років. По-моєму, слід більше стежити за Макогоном. Він головніший. До нього, певно, і той «ЯА» ходить.

Помітивши, що Альоша замислився і не слухає його, Вітя ображено замовк.

— Як ти гадаєш, — спроквола почав Альоша, — навіщо Матвійович надіслав Макогонові листа? Адже вони один одного не знають.

Вітя лише здвигнув плечима.

— От ти надіслав би мені листа, якби навіть не чув, що є на світі такий Олекса Свиридов?

— Знову загадками заговорив?

— Ніяких загадок немає. Все просто. Писав не Матвійович. Дванадцятого числа в нього хтось був. Може, навіть їхній керівник.

— «ЯА»?!

— Знаю, скільки й ти. Макогон Макогоном, але за Матвійовичем теж…

Альоша не договорив, метнувся до вікна.

— Ти чого? — схопився й Вітя.

— Тсс! До Матвійовича хтось прийшов.

ПІДСТУПНИЙ ЗАДУМ

Вузька вулиця, звиваючись, повзла вгору. Нею рідко їздили, і між камінням дружно пробивалася трава.

«От прокляття! — важко відхекуючись, лаявся Макогон. — Ніде жодного номера… І спитати ні в кого. Дідько його знає, де він живе!.. О, нарешті-таки жива людина показалась, — зрадів Макогон, побачивши жінку з сумкою. — Та ще й поштарка».

Через п'ять хвилин Макогон стояв перед високим глухим парканом. Поверх нього в два ряди тягся колючий дріт. Постукав у хвіртку. У відповідь почулося хрипке гавкання.

Хвіртку відчинив сам Тетеря.