Читать «Останній рейс» онлайн - страница 15
Вениамин Ефимович Росин
— Відповідатиму… Питайте.
— Давно гараж охороняєте?
— Третій рік… Пішов на пенсію, посидів місяць удома… Нудно без людей, без роботи… От і влаштувався.
— А до цього де працювали?
— На меблевій фабриці. Був майстром… Червонодеревником.
Комісар поглянув на годинник.
— На жаль, мені час. Сьогодні мій звіт на сесії міськвиконкому. До побачення! — І він вийшов з кабінету.
— Чому ви вважаєте, — продовжував розмову Луговий, — що саме цей хлопець украв номер? Може, його знято раніш або загублено?
— А хто ж іще? — аж підскочив на стільці Балашов. — По-перше, — загнув він вказівний палець, — Іван Бутенко, він працює на цьому «Москвичі», з усіх наших хлопців заїхав останнім. Поставив машину під навіс і кличе мене. В багажнику, значить, у нього нові снасті були. Ми з Ванею завзяті рибалки. Роздивилися блешні, забрав він їх і пішов… Обходжу гараж і бачу: Іван залишив багажник відкритим. От ще, думаю, роззява. Взяв і зачинив… Номер був на місці… По-друге, — загнув він середній палець, — після Івана вже ніхто не заїжджав, тільки цей негідник… А вранці диспетчер не випускає Івана — номерів немає. Тут мені й стукнуло, і я про все розповів начальникові нашого гаража. Потім ваш лейтенант приїхав…
— Кузьмо Яковичу, якого кольору була машина?
— Блакитна.
— Як у вас із зором?
— Не скаржусь… Без окулярів обходжусь…
— Кольори добре розрізняєте?
— Начебто розрізняю… — і він повів очима по кімнаті. — Доріжка, приміром, у вас зелена, смуги на ній червоні, штори — кремові, ось ця папка на столі фіолетова… Сорочка на лейтенанті — блакитна, такого самого кольору, як і «Победа». А це…
— Досить, досить, — мимоволі усміхнувся Луговий. — З ним хто-небудь був?
— Нікого… Сам він, розбійник, щоб йому пуття не було.
— Впізнати його зможете?
— Хе, поставте серед сотні — враз тицьну пальцем.
— Раніш вам доводилося його бачити?
Балашов стиснув губи і заперечно похитав головою.
— Зможете описати його зовнішній вигляд?
Старий на хвилину задумався.
— Років йому, значить, під тридцять, — пригадував він. — Русявий, здоровий, чортисько, на руках ці, як їх… Ну, забув… От крутиться на язиці… Матроси ще…
— Татуїровка? — підказав Шилов.
— Еге ж, еге ж, вона самісінька, татуїровка. А що він саме понавиколював, вже, пробачте старому, не запримітив. Коли б знаття, то роздивився б, напам'ять вивчив би ці кляті татуїровки… Ну що в ньому ще такого?.. Ага! Сорочка строката, як хвіст у півня. Штанці вузенькі, зелені, оксамитні… Словом, стиляга… Увесь час спльовує крізь зуби… Вже пробачте мені, більше нічого не можу пригадати…
— А номер машини? — з надією запитав Андрій Остапович.
— Номер?.. Не помітив… — розгублено мовив Балашов.
— У мене запитань більше немає, — підвівся Луговий. — Наші працівники затримали одну людину. Можливо, той, який зняв номери. Ми його покажемо вам. А зараз, Кузьмо Яковичу, товариш Шилов оформить протоколом все те, про що ми говорили.
— Як треба, то треба… Я розумію, слова до справи не підшиєш, — згодився Балашов.
Швидко зайшов змарнілий після безсонної ночі лейтенант Олійник і відрапортував: