Читать «Останній рейс» онлайн - страница 124

— В мене франки.

— Нові чи старі?

— Нові, зрозуміла річ. Вчора ввечері біля готелю «Інтурист» мені пощастило дістати в одного іноземного туриста, комерсанта з Тулузи, двадцять сім франків.

Поторгувавшись, Чернушкін забрав франки і заскочив додому сховати їх. Відчинивши чемодан, він підняв друге дно і побачив загорнуті в пергаментний папір фальшиві ордени Радянського Союзу, якими в свій час його наділив Веттер. Втираючись у довіру до підпільників, Чернушкін використав їх разом з фальшивим партійним квитком і посвідченням радянського командира. Кілька разів він збирався викинути ордени, боячись тримати такий важливий доказ проти себе, але в останню хвилину відмовлявся од свого наміру. Мало що може статися, а може й знадобляться?

— Ось, голуб'ятка мої, і знадобились, — усміхнувся Чернушкін, прикріплюючи підробки до піджака.

Глянув у дзеркальце і скривився.

— Е, забагато начіпляв…

Зняв орден Вітчизняної війни, Олександра Невського та Червоної Зірки, залишивши два Червоного Прапора.

По дорозі до Сахна випадково побачив у газетному кіоску книжку відомого фокусника Арутюна Акопяна з інтригуючою назвою «Фокуси на естраді» і купив її.

Ще здаля помітив Чернушкін Вітю біля палісадника і поруч з ним якогось високого на зріст ледь-ледь сутулого чоловіка. «Мабуть, сам Сахно».

За два кроки до них він зняв з голови капелюха й стримано вклонився.

— Чернушкін… Сергій Олександрович. Якщо не помиляюсь, ви Вітин батько?

Сахно ствердно кивнув головою і простягнув руку.

— Сахно Валентин Филимонович…

— Ви мені пробачте, можливо, з педагогічної точки зору моя поведінка не цілком виправдана… Я, так би мовити, втрутився в питання виховання вашого сина. Не довідавшись про вашу, Валентине Филимоновичу, думку, я поквапився запросити Вітю в цирк… Але я був так зворушений, побачивши вашого хлопчика… Та ви, сподіваюсь, зрозумієте… — і він для більшого враження навмисне зробив паузу. — В роки Великої Вітчизняної війни фашисти мою сім'ю, сім'ю партизана, вивезли в Бухенвальд і замучили дружину та двох хлопчиків… — Чернушкін вийняв хусточку і, відвернувшись, приклав до очей.

Валентину Филимоновичу стало шкода цієї вже немолодої людини, що втратила найдорожче — сім'ю.

— Тепер один як палець… Сім'ю заводити пізно, за плечима п'ять десятків… Хотів узяти на виховання сироту з дитбудинку, але робота в мене така… — він урвав свою розповідь важким зітханням, — завжди на колесах… До війни і після демобілізації я був маніпулятором, а от уже два роки адміністратором… Серце підводить, спритність не та вже…

Валентин Филимонович мовчав. Хіба допоможуть слова в такому горі?

Чернушкін провів по обличчю рукою, ніби відганяючи сумні спогади.

— Що минуло, того не повернеш… Ми з Вітею чекаємо вашого рішення. Сподіваюсь, не заперечуватимете, якщо він проведе один вечір зі мною в цирку. Обіцяю очей з нього не спускати і доставити в повній цілості.

— Чи зручно?.. Він заважатиме вам…

— О, що ви!

— Сергію Олександровичу, але він ще й не обідав…

— Не турбуйтесь, Валентине Филимоновичу! Ми пообідаємо в кафетерії.

— Тату, я не хочу їсти! — вигукнув Вітя.