Читать «Останній рейс» онлайн - страница 105
Вениамин Ефимович Росин
— Сергію Олександровичу, вся надія на вас, — схвильовано почав. — Виручайте. Сахно взявся за мене і за Шкарбуна. Після обідньої перерви викликає нас обох до себе. І чогось разом.
— Тетеря, виходить, нічого не зробив…
— Він удосвіта прибрів до Шкарбуна. Сказав, що поквитався з Сахном. Гнат так зрадів, що на радощах дав цьому йолопові склянку горілки, і той завалився спати.
— Ну, що далі? — Чернушкін узяв із стільця пилочку і заходився спокійнісінько полірувати нігті.
— Як — що далі? Я вже про все розповів… Ми з Гнатом просимо допомогти. В боргу не залишимось…
Поніманський замовк, схилив голову, куйовдив густе чорне волосся. Мовчав і Чернушкін, а в його голові крутилася думка: чи не кинути все, поки не пізно, і спробувати вийти сухим з води?..
«Ще б трохи грошей, щоб «лимончик…» Та й більше половини радянською валютою… Макогон усе голову морочить з доларами. Вічно в нього відмовки… А може, становище не таке вже безвихідне? Може, Тетеря вигадав, не стріляв у ревізора?..»
— Цей пігмей не викинув пістолет? — різко спитав Чернушкін.
— При мені… Він передав через Шкарбуна.
— На Тетерю надії нема. А з ревізором треба кінчати…
— Тепер Сахно остерігається, — сказав Поніманський. — Ще, чого доброго, міліція взяла його під охорону.
— Може, і взяла… Дізнатись треба.
— Як дізнаєшся? — криво посміхнувся Поніманський.
— Це я беру на себе.
— Яким чином?
— Не твоє діло. Готуй гроші.
— Будь ласка… Ціна, сподіваюсь, божа?
— По-божому… по-божому… Ось так: п'ять тисяч.
— П'ять?! — охнув Поніманський.
— Вирішуйте. Я не нав'язуюсь. Адже сам просив.
— А менше?
— П'ять і ні копійки менше, — відрізав Чернушкін. — Нема чого торгуватись.
Поніманський підвівся і, потираючи перенісся, замислився. Чернушкін знову взявся за свої нігті.
— Ну, припустимо, Сергію Олександровичу, ми згодні… Щоправда, не знаю, як Гнат… Гадаю — вмовлю… Припустимо, ви дізналися, чи охороняє його міліція. А далі що?
— Я заманю ревізора в Ясне, на дачу до Шкарбуна, а там ви вже робіть з ним, що хочете.
— Тоді інше питання… А якщо він не поїде?
— Поїде. Мій клопіт.
— Коли ж це все буде?! Адже нас за горло хапають.
— Зможете протягти два-три дні? Влаштовує?
— Не більш.
— По руках?
— А може, на чотирьох зійдемось?
Терпець Чернушкіну увірвався.
— А я не рискую?! Гадаєш, так просто заманити Сахна? До твого відому, я його навіть в обличчя не знаю! Спускати не збираюсь. Згоден — клади гроші! Ні — до побачення!
— Щоб ні по-вашому, ні по-нашому, — примирливо сказав Поніманський, — щоб нікому не було кривдно, давайте так: зараз ми даємо половину, а повний розрахунок, коли… — він красномовно рубнув ребром долоні по столу.
— Не довіряєш?
— Чого… — затнувся Поніманський. — Адже мова йде не про п'ять копійок… Гроші немалі.
— Гаразд, — змилосердився Чернушкін. — Щоб надвечір було три тисячі. Решту потім. Останній раз питаю: домовились?
Поніманський на знак згоди хитнув головою.
… В цей час, коли відбувалася розмова між Поніманський і Чернушкіним, Альоша прокинувся. Ще злиплими від сну очима він глянув на годинник. Було двадцять хвилин на дев'яту. Він швидко одягнувся, вмився і вибіг на вулицю. Треба поспішати. Адже хлопці напевне зібрались і чекають на нього. За кілька хвилин він дістався трамваєм до пам'ятника Івану Франку.