Читать «Команда "Синьої чайки"» онлайн - страница 33

— Ми їх залишили на острові. Човен у них є, якось-то виберуться. — Іво повів йому кількома словами про все, що відбулося.

Вражений такою спритністю цих хлопчаків, моторист зніяковіло всміхнувся, глибоко зітхнув і попрохав:

— Ану, герої, принесіть-но мені склянку вина!

Міхаел побіг до комори, де стояло барило вина, й незабаром повернувся. Бранець жадібно випив вино, потім підвів угору голову, якийсь час зачудовано й засмучено дивився на свої пута, а тоді спробував усміхнутися й покірно прошепотів:

— На добраніч, хлопці! Давно вже я не засинав так спокійно та безтурботно, як оце зараз!

Він знову похилив голову на подушку, заплющив очі й, мабуть, справді одразу ж заснув. Дихав Анте рівно, обличчя в нього було спокійне.

Хлопці здивовано перезирнулися, тоді забрали ліхтар, замкнули за собою двері каюти й пішли оглянути корабель. Їхні друзі солодко спали. Тільки Перо, який ніс вахту на палубі, гукнув згори:

— Усе гаразд!

Іво й Франьо спустилися в трюм. Як ми вже казали, «Метеор» був торговельний корабель, який перевозив з Італії до Спліта субтропічні овочі. І ніхто ніколи й гадки не мав, що на цьому кораблі діяла контрабандистська зграя. Під трюмом, завантаженим овочами, було ще одне дно, й простір поміж днищами було заповнено такими ж самими скринями, які хлопці вже бачили в печері. В цьому складі переховувалося кілька тонн контрабандних товарів. Справжнє багатство!

Хлопці знайшли тут кілька рушниць і повну скриню набоїв: пачкарі були добре озброєні, й не один раз між ними та митною сторожею відбувалися гострі сутички.

Коли почало дніти, вся команда була вже на ногах. Треба було вирушати. Але куди?.. В якому напрямі?.. Де вони є зараз?..

Іво вирішив спитати поради в моториста. Анте то напевно знає море, може, він і погодиться допомогти їм.

Бранець у каюті вже не спав. Його змарніле неголене обличчя було спокійне, в очах світилася прихована зажура. Пута не дозволяли бранцеві підвестися, тож він лежав горілиць, втупивши очі в стелю й прислухаючись до металічного дзвону хвиль, що долинав крізь прочинений ілюмінатор. Але на серці в Анте, мабуть, аж кипіло. Він почував себе так, немов прокинувся від якогось дивного сну. Всередині в нього ніби щось надломилось і зруйнувалося. Він не впізнавав самого себе, і що найдивніше — навіть не відчував ані гніву, ні злості до хлопчаків, які так позбиткувалися над ним.

Анте було років п'ятдесят. Глибокий і довгий шрам, що тягнувся від чола аж до носа, так спотворював йому обличчя, що, либонь, кожен жахався, забачивши його вперше.

Іво відімкнув двері й підніс бранцеві гарячого чаю. В серці хлопцевім теж точилася боротьба. Він радо перетяв би мотористові пута, але боявся зробити це: бранець дужий, як ведмідь, хоч спутаний — він наче безпомічне дитя! А такий жаль — моторист, певно, був досвідчений моряк!

— То що ж ти збираєшся робити зі мною, хлопче? — спитав Анте.

— Разом із кораблем і товаром у найближчім порту віддамо вас властям! — рішуче відказав Іво.

Анте помовчав, зацікавлено поглядаючи на цього хороброго хлопчину, й трохи перегодом мовив: