Читать «Команда "Синьої чайки"» онлайн - страница 3

Бразільцеві слова збурили спокій у серцях рибалок. Знов і знов поверталися вони до цієї розмови, сперечалися, радилися один з одним, сварилися, знову сходилися. І так цілу зиму. А напровесні зібрали в один капелюх усі свої заощадження й виправили Бразільця до міста купувати судно.

Чекали його тиждень, чекали другий. З ранку до вечора стовбичили на пристані, затуляючи очі від сонця, вдивлялися в обрій, виглядали свого посланця. А він повернувся аж наприкінці третього тижня. Та який! Змарнілий, пригнічений, обшарпаний. Коли рибалки нетерпляче обступили його, чекаючи, що то він повість про їхню справу, Бразілець нараз клякнув перед ними, вдарив чолом об землю й простогнав:

— Брати, друзі мої, вбийте мене! Не вберіг я вашу кривавицю!

Легко собі уявити гнів, лють і відчай ошуканих рибалок. Прецінь були серед них і такі, що продали своє єдине суденце, покладаючи всі надії на майбутній великий корабель. А тетер їм було так, хоч і справді бери ціпок та йди на жебри.

Вони накинулися на Бразільця, як розлючені шершні. Жінки вже й до каміння хапалися, щоб забити його на смерть, і таки були б забили, якби не порятував Бразільця старий Юст. Проте з острова його прогнали. Побитий, зганьблений, Бразілець був наче не сповна розуму, коли йшов із села світ за очі. Відтоді ніхто його більше не бачив.

Жінка Бразільця невдовзі померла від горя, людський гнів дещо влігся, але не зовсім згас. Дарма що Іво був тепер круглий сирота і, певна річ, нічим не завинив у всій тій історії, після материної смерті йому довелося-таки скуштувати лиха. Ріс він, немов та бадилина, без догляду, полишений на ласку божу в самотній халупці. Рибалки, вздрівши малого, неодмінно згадували кривду, заподіяну їм його батьком. І коли б не кілька добросердих жінок та не старий Юст, хлопчик, мабуть, загинув би, мов оте безпомічне звірятко, в якого мисливці забили матір.

Так хлопчик ріс у своїй напівзруйнованій халупчині над морем, хоч і знехтуваний усіма, проте сміливий та відважний. Рибалчив край берега, пас чужі вівці. Влітку харчувався інжиром та виноградом, узимку щось діставав від добрих людей: часом хтось віддавав йому латану-перелатану одежину. А коли над островом шаленіла буря або лютий мороз діймав аж до кісток, хлопчика прихищав під своєю стріхою старий Юст, який іще дужче постарів і став сивий, як голуб.

Старий Юст не пам'ятав лиха, не мав він серця й на Бразільця. Коли рибалки, дарма що збігло стільки часу, за скрутної години починали шпетити вигнанця, Юст боронив його:

— Добре діло мав він на думці! Нещастя його спіткало, спокуса потьмарила розум… А про задум його скажу вам так: ціни йому немає, тому задумові!

Діти в цьому прибережному селищі міцно товаришували між собою… Усі гуртом, і Іво разом з ними, ходили вони до школи, якщо, звичайно, над островом не лютував ураган, — у негоду й дорослі не вистромляли носа з хати. Школа була по той бік крутої гори, за дві години ходи. По дорозі із школи хлопчики полювали на гадюк та скорпіонів, нишпорили по скелях. Одне слово, поводилися достеменно так, як і всі хлопчики на світі.