Читать «Команда "Синьої чайки"» онлайн - страница 11

Мілева, охоплена жахом, заплющила очі й сказала:

— Ні, ти не будеш піратом!

Іво також поринув у думки. Але не про піратів, — він і раніше не йняв віри усім тим піратським побрехенькам, що їх оповідають подеколи й старі люди. Інше не йшло йому з голови — «Синя чайка». Ох, і клопіт із нею!

Нараз Івові сяйнуло: хлопці із селища! Дітлахів у селі чимало, а от Івових ровесників лише п'ятеро. От якби то вони були зараз отут! За іграшки витягли б човна на берег!

— Ну, то що ж ти робитимеш? — заклопотано питається в нього Мілева.

Іво тяжко зітхає, зажурено розглядається навкруги, бо й справді не знає, що діяти. Сам він тут нічого не зробить! Самотужки він навіть вітрило не зможе напнути. Як же йому видобутися з цієї скрути?

І раптом Мілева рішуче проказала:

— Піду покличу хлопців!

— Кого? — стрепенувся Іво.

— Петера, Юре, Міхаела, Пера й Франя!

Іво замислився: Петер, Юре, Міхаел, Перо, Франьо… Чудовий екіпаж!

Тим часом чутка про «Синю чайку» пішла по селищу, й хлопчакам стало заздрісно, що їхній одноліток має власний човен, як справжній дорослий мужчина. Вони крадькома розглядали вітрильник, але близько ніхто з них до нього не підходив, щоб, бува, Іво не подумав, ніби їх цікавить ця морська калоша.

— Слово честі, — мовив Міхаел, повернувшися з оглядин, — не хотів би я опинитися в ній!

— Таке вигадали, «Синя чайка»… Хіба хто коли бачив синю чайку? — і собі впав у розмову Перо. — Та коли б ми оце гуртом сіли в неї, вона, мабуть, розпалася б.

— А я ні за які гроші не згодився б поплисти на ній! — завважив Юре.

Настрій їм було геть зіпсовано, тож вони цілий той день трималися купи й лихословили з Іва.

— Він, либонь, тепер уявляє себе адміралом, — буркнув Франьо.

— Бач, навіть поглянути в наш бік не хоче! — додав Петер. — Ну, стривай, колись ми тобі ще задамо чосу!

Хлопчаки саме вмостилися вгорі, на голому прискалку, коли це раптом, не знати звідки, перед ними з'явилася Мілева. Хлопці примовкли, їм стало соромно, що говорили так погано про свого товариша. Мілеву вони поважали, бо з усіх дівчат у селищі вона була найметкіша, добре навчалася в школі, але кирпу ніколи не гнула.

— А в Іва є човен! — сказала Мілева. — Ходіть подивитися!

— Нехай він сам на нього дивиться! — пробурмотів Перо.

Мілеву це трохи збентежило, але вона сіла поруч з хлопчаками й проказала замислено:

— Він хоче витягти його на берег, але сам не подужає.

— Ще б пак! — засміявся Франьо. — А нехай поплює собі в долоні!

— От якби ви пішли йому допомогти… — вела своєї Мілева. — Адже ви його товариші.