Читать «Бхомбол-ватажок» онлайн - страница 63

— Ну що ж, можна вирушати, — мовив дядько. — Сідай на гарбу… Гей, Шучі, нічого не забули?

— Ні, ваша світлість, усе взяли.

— Я не проводжатиму тебе, — сказав дядько.

Бхомбол пішов був до гарби, та згадав, що не попрощався з дядьком. Він повернувся, підійшов до управителя і, низько вклонившись, взяв прах від його ніг.

— Будь щасливий, хлопчику мій! — сказав дядько, поклавши руки на голову небожеві. — Хай господь наставить тебе на путь істинний!

Слова дядька розчулили і водночас прикро вразили Бхомбола. Ніхто його не розуміє! Що це за «путь істинний»? Та Бхомбол був страшенно радий, що від'їжджав, тому хутко забув образу. Коли він підійшов до гарби, то побачив, що в ній поверх соломи лежить не дуже чиста мата. Гарба була повна речей: в задку лежало кілька здоровенних клунків і стояв глек з великою покришкою. Клунок Шучі лежав з самого верху. Тільки-но Бхомбол умостився, візник, якого було звати Алімодді, взяв у руки віжки, і гарба рушила.

— Щасливої дороги, щасливої дороги! — летіло навздогін.

Бхомбол оглянувся і побачив, що кричав і його дядько. Він стояв на ґанку, тримаючи в руках кальян.

— Напиши, коли приїдеш!.. А ти, Шучі, будь обережний.

— Все буде гаразд, ваша світлість, — запевнив Шучі.

Шоруп пішов рядом з гарбою. Бхомбол радів. Контора, став, майдан — все лишилося позаду. Мимо проплив бамбуковий гай. Гарба наближалася до села Пагла. Не доїжджаючи до села, вона звернула праворуч. Невдовзі в прогайвині між деревами Бхомбол побачив стару мечеть; на її напівзруйнованій бані сиділи двоє чорних голубів. Бхомбол здогадався, що це та сама таємнича мечеть, про яку він стільки чув. Витягнувши шию, хлопець широко відкритими очима дивився на неї.

— Це і є та сама мечеть? — спитав він у Шорупа.

— Яка? Оця? Так, це вона.

То ось звідки щоночі чути плач!. Незабаром напівзруйнована баня мечеті залишилася позаду і зникла за деревами. Дорога була нерівна: то грудки, то вибої, то каміння. Гарба розгойдувалась і стрибала на всі боки. Бхомбол теж розгойдувався, час від часу б'ючись головою об полудрабок. Повз гарбу, подзвонюючи, проїхав велосипед. Воли чомусь перелякались і рвонули вбік. Алімодді ледве втримав їх.

— Ну чого ви злякалися? Велосипеда ніколи не бачили? — крикнув він, стьобнувши їх батогом.

Вони проїхали повз будинок, що стояв край бананового гаю. Велетенське листя банана звисало до самої землі. У ньому шарудів вітер. І здавалося, що листя шепотіло комусь: «Ні, ні». Обіч дороги сидів якийсь птах; над ним ширяв крук. Птах, помітивши крука, швидко полетів геть. Назустріч гарбі виїхав верхівець з парасолькою в руці. На ньому була ситцева сорочка і чадор. Коник у нього був такий маленький, що, здавалося, вершникові доводиться згинати ноги в колінах, щоб вони не волочилися по землі. Спочатку Бхомбол подумав, що це лікар. Та коли вони порівнялися, переконався, що ні. Кінь ступав так повільно, що, здавалося, він ніколи не зможе бігти швидше. «Хіба важко їздити на такому коні?» — подумав Бхомбол. Поминаючи гарбу, вершник глянув на хлопчика.