Читать «Бхомбол-ватажок» онлайн - страница 12
Кхогендронатх Митро
Бхомбол вирішив, що бабуся лає свою онуку. Старенька помалу вийшла на дорогу.
Тепер Бхомбол розглядів, що в руках вона тримала мідну миску.
Цього разу хтось обізвався. З хащів, мукаючи, вискочила біла корова, а слідом за нею руде теля.
Виходить, це корову звали Шойробхі?.. Бхомболу стало смішно.
— Іди до мене, попий рисового пійла, — примовляла бабуся.
Шойробхі глянула на неї, крутнула головою і, задерши хвоста, подалася в поле.
Розхлюпуючи пійло по дорозі, щось буркочучи, старенька пішла назад.
Досі вона не помічала Бхомбола. А тепер побачила і, прижмурившись якусь мить пильно дивилася на нього.
— Хто це там? — спитала вона нарешті.
— Я, — відповів Бхомбол.
— Хто «я»?
— Бхомбол.
Приставивши долоню до вуха і нахиливши голову, старенька перепитала:
— Як ти сказав? Томбол?
Бхомбол розсердився.
— Ні, не так! — щосили закричав він. — Бхомбол!
— Це все одно, — відказала бабуся. — Ти чого туди забрався? Мерщій вилазь. Нещодавно там бачили велику кобру. Ще б трохи — і синок рибалки Редхо віддав би богові душу!
Бхомбол миттю вискочив на дорогу і підійшов до старенької, злякано позираючи на зарості.
— Ти чий? — спитала бабуся.
— Добродія Чакі.
— Добродія Чакі? В нашому селі такого нема. Де ж твоя домівка?
— Ви все одно не знаєте, — відповів Бхомбол.
— А ти скажи. Побачимо, знаю чи не знаю.
— В Дургапурі.
— Дургапур? І я не знаю Дургапура? Туди треба їхати поїздом. Там жила моя дочка у свекра. — На очах у старенької забриніли сльози. — Зараз ніхто не зостався в живих, — додала вона. — І внук помер. А ти як забився в наше село? У тебе, мабуть, є тут рідня?
— Ні.
— То як же ти тут опинився?
Бхомбол мовчав.
— Розумію, — сказала бабуся. — І мій онук був такий, йому не сиділося дома. Всі ви дикуни і мавпи. Дома нудно… У тебе батько є?
— Ні, — похитав головою Бхомбол.
— А мати?
— Теж нема.
— Бідолашний мій! Усі померли? Кому ж тоді втримати тебе вдома? — І, підійшовши зовсім близько до Бхомбола, старенька заглянула йому в обличчя. — Ти, мабуть, давно не їв? Лице в тебе таке змарніле. Мій онук теж голодував, поневіряючись по лісах і дорогах. Ходімо — це мій дім. Трохи попоїси. Проходь, проходь!
Проте Бхомбол не рушив з місця.
— Не соромся, — сказала старенька. — Ходімо, ходім! — Вона взяла Бхомбола за руку і повела до хати.
Веранда її хатини аж сяяла чистотою. В одному кутку була кухня. На розсосі висіли глечики. Біля груби, наче відлюдник, що заглибився у роздуми, сидів попелястий кіт. Почувши кроки, він неохоче розплющив очі і стиха нявкнув.
— Ну чого ти? — спитала його старенька. — Почекай трохи…
Вона зайшла в хату, потім повернулася і, постеливши на долівці очеретяну мату, сказала Бхомболові:
— Сідай.
Бхомбол неквапливо піднявся на веранду й сів на мату.
Бабуся знову зайшла в хату. Вона висипала з горщика у лозовий кошик дві жмені свіжого смаженого рису. Потім дістала з іншого горщика дві солодкі пампушечки з м'якуша кокосового горіха і, поклавши їх на рис, вийшла на веранду й подала кошик Бхомболові.— Бабусю, а що мені робити з лимоном? — спитав Бхомбол, беручи кошика.