Читать «Пригоди Омкая» онлайн - страница 5

Байдарка давно вже загубилася серед крижин, а Чімі все ще не міг отямитись. Що робити? Може, піти на протилежний бік острова, звідки видно було за протокою селище, назбирати на березі дров, трісок і розпалити багаття, щоб подати жителям стійбища сигнал про своє нещастя? Але хіба доберешся туди без човна! Ця кам'яна підкова глибоко врізається кінцями в море і тримає його, Чімі, як звіра капкан.

Образа і злість охопили Чімі. Він посварився на чорну скелю:

— Ось тобі, ось!.. Чімі не боїться… Чуєш, чуєш?

«Чш… чш… Гугу-уу!» — глухо покотилося луною.

З вершини скелі злетіли налякані жовтодзьобі чайки і пискливо заголосили, кружляючи над кряжами:

«Чиімі, чиімі!»

Чімі смішно стало, що чайки називають його по імені. Він зняв малахай і привітно помахав пернатим друзям. І від того, що він, Чімі, був не один зараз на цьому голому безлюдному острові, на душі в нього стало легко й радісно. От тільки б поїсти!..

Шукаючи якоїсь їжі, Чімі блукав по берегу, але крім порожніх черепашок, нічого не траплялось. Нарешті йому пощастило знайти у листі морської капусти два морських бички.

Сутеніло. У морі, як і раніш, плавала крига, від тертя крижин стояв протяжний скрип, схожий на скрип нарт.

Після заходу сонця вітер посвіжів, він дув з півночі — гострий, різкий, і з кожною хвилиною дужчав. Крижані поля ожили, заворушилися, зашурхотіли. Чімі стомився і знесилився. Хотілося лягти на землю відпочити. Але голод і біль у подряпаних і розпухлих долонях дошкуляли ще дужче. Тремтячи від холоду, хлопець почав шукати місце, де можна було б заховатися від вітру. Він примощувався за прибережним камінням, за купинами, за виступами скелі, ховався в яру — вітер скрізь знаходив його і проймав до кісток. Щоб зігрітися, Чімі назбирав викинутих прибоєм трісок, вийняв сірники, заховані в кисеті з тюленячого пузиря, і розпалив багаття. Вітер, що розгулявся в цей час, миттю розкидав усе багаття. Раптом Чімі окрилила щаслива думка. Він згадав про печеру у правому крилі скелі-підкови. Сутінки заважали що-небудь розгледіти всередині печери. Чімі обережно проліз у напівкруглий отвір і мало не впав, спіткнувшись у темряві об камінь. Запаливши сірник, він роздивився. У цьому просторому сховищі, мов навмисне створеному природою для людини, Чімі відчув затишок і спокій. Ні холодний пронизливий вітер, ні пекучий подих моря не почувалися тут. Тільки гуркіт від крижин відлунював під кам'яним склепінням. Під ногами був м'який грунт — дрібний, трохи вогкий пісок. Чімі намацав біля стіни зручне місце, насунув на голову хутряний капюшон кухлянки і згорнувся калачиком. Чімі задрімав. Раптом йому почулося, ніби хтось насмішкувато хихикнув на вухо: «Хи, хи! Дурний суслик! Де ж твій човен, га? От і сиди тепер без човна, голодний, в цій кам'яній конурі. І ніхто до тебе не прийде. Ніхто! Хіба що тільки білий ведмідь випадково загляне сюди, щоб відлежатись у негоду… Може, навіть і зараз він спить десь поблизу…»