Читать «На Зміїному острові» онлайн - страница 42

— А ви, часом, не знаєте, хто вбив ту людину? Може, її приніс у жертву який-небудь шукач скарбів?

— Та ніхто її не вбивав! — розсміявся Бал-аппу. — Та людина вмерла своєю смертю.

— А ви в цьому впевнені? — все ще не вірив я.

— Звичайно, впевнений, — відказав Бал-аппу. — Коли нашу країну загарбали англійці, а було це років сто тому, на цьому острові почали переховуватись ватаги розбійників. По дорозі з Галле в Матару стоїть висока скеля. От біля тієї скелі вони й діяли. Коли дізнавались, що по дорозі має проїхати який-небудь багатий купець, то вилазили на неї, ховались там і чекали. Як тільки купець проїжджав біля скелі, розбійники накидали йому на шию зашморг, душили і втягували до себе нагору. Здобич вони ділили між собою і ховали на цьому острові. Але бувало й так, що розбійники іноді не залишали своєї схованки протягом цілого року, боячись і носа звідси виткнути, аби їх не схопили.

— Коли я був маленький, мені розповідали і про скелю, і про зашморги. Отже, це правда?

— Чистісінька правда.

— І людину, що лежить у печері, вбили розбійники і привезли сюди?

— Та я ж сказав, що ця людина вмерла своєю смертю. Ви помітили, що великі пальці рук і ніг у неї були зв'язані? Це було зроблено тоді, коли вона померла. У нас є такий звичай: небіжчикам прикладають один до одного великі пальці на руках і на ногах. Коли ж цього не зробити зразу, то труп задубіє, і тоді доводиться великі пальці зв'язувати.

Людина, кістяк якої ви знайшли, теж, очевидно, була розбійником. Він помер тут, а викопати могилу його товариші не змогли, бо тут скрізь камінь, а ломів у них, мабуть, не було. От вони й поклали його в тій печері. Потім втекли, а покійник залишився тут. А португальські монети ви бачили?

— Бачили. А вони навіщо?

— Це теж звичай. Якщо людина вмирає, а очі в неї розплющені, то їх закривають і кладуть монети. Є така прикмета, що коли поховати покійника з відкритими очима, то обов'язково трапиться лихо. Ось ті монети й упали з очей.

— Отже, то був розбійник? Нам і Поді Гама-рала розповідав про розбійників.

— Який Поді Гама-рала? — спитав Бал-аппу, і я побачив, що він злякався.

— Один чоловік. Він живе в тутешньому селі і вирощує городину.

— Я чув, що він у дружбі з різними чиновниками. Дуже вас прошу, нічого не кажіть йому про мене.

— Добре, ми не скажемо. А Поді Гама-рали вам боятись не треба: він дуже добрий чоловік. Проте, як на вашу думку, — спитав я, повертаючись до попередньої теми, — може, того розбійника вбили його ж товариші?

— Не схоже, — відповів Бал-аппу… — Якби його вбили, то череп був би провалений: адже розбійники завжди вбивали ударом сокири чи важкої палиці по голові.

Бал-аппу, очевидно, розповів нам про покійника все, що знав. З його твердженням, що та людина вмерла своєю смертю, не можна було не погодитись. Португальські ж монети свідчили лише про те, що в перші роки англійського владарювання на острові переховувались розбійницькі ватаги.

— Ще раз дуже вас прошу нікому не говорити про мене жодного слова, — знову сказав Бал-аппу.

— Не турбуйтесь, ми вас не викажемо, — заспокоїли ми його. — Нещодавно на нас самих написали донос. Повідомили земельного інспектора, ніби ми незаконно захопили державну землю. Ми знаємо, хто це зробив — староста з своїми приятелями. Вони хотіли відсудити собі нашу ділянку. До нас спеціальний чиновник приїжджав, про все розпитував, а після цього земельний інспектор надав землю в оренду нам, а не старості, за двадцять п'ять рупій на рік. Ми й за минулі роки заплатили.