Читать «На Зміїному острові» онлайн - страница 29

— Це той самий, — вигукнув я. — Він повертається. Ану, швидше!

— Сил нема, не можу… — відповів, задихаючись, Джінна.

Я теж зовсім виснажився і ледве витягав своє весло з води. Таємничий човен проминув скелі і став віддалятись від нас. Ми ще змогли роздивитись, що в ньому сидить жінка і хлопчик. Веслувала жінка. Ми гукнули до них, щоб вони зупинились, але їхній човен пішов ще швидше.

— Вони нас не почули, — промовив Джінна.

«З якою метою їздить ця жінка на острів, що зажив такої поганої слави, та ще й уночі? Що це за блукаючий вогонь? Чому човен поспішає залишити острів до схід сонця?» — питав я себе, не знаходячи відповіді.

Ми трохи перепочили і знову взялися за весла. Вздовж цього берега острова з води стирчало безліч скель. Ми довго шукали між ними безпечний прохід, але знайти ніяк не могли. Тоді ми попрямували до того місця, звідки, як ми гадали, виплив таємничий човен, але відразу ж наштовхнулись днищем на підводну скелю.

— Давай назад! — люто закричав на мене Джінна. — Гайда додому, а вранці повернемося. Візьмемо з собою все, що треба, щоб упоратись із цим привидом.

Сперечатись не було підстав. Ми мовчки розвернули човна і не поспішаючи рушили назад.

— Ми ж були навіть без рушниці, — сказав Джінна, — і нам просто пощастило, що ми не змогли вийти на берег. Не знаю, хто там живе, диявол чи людина, але з голими руками туди потикатись не варто.

— Авжеж, про рушницю ми й забули.

— Вранці візьмемо. Ще невідомо, з ким нам доведеться зустрітись.

За півгодини протока вже лишилась за кормою нашого човна, нас підхопив потужний вітер, і ми швидко помчали вперед.

Розділ восьмий

ДИВНИЙ ГІСТЬ

Прокинувшись вранці, Джінна зварив рис і приготував кокосову самболу. Це мене здивувало, тому що ми ніколи не їли вранці гарячу страву, і я спитав Джінну:

— Чого це ти надумався варити?

— А ти хіба забув? Адже ми попливемо на той бік острова, — відповів Джінна, підсовуючи мені повну тарілку рису. — Попоїж як слід.

— Але я стільки не з'їм.

— А ти спробуй. Невідомо ж, коли ми повернемося сюди і скільки часу блукатимемо джунглями. Може, обіду й не буде.

Джінна з'їв дві повних тарілки рису, вимив посуд, поставив його на полицю й заходився лаштуватись в дорогу. Згадавши про сокиру, він пішов углиб печери, але відразу ж вискочив звідти. «Мамо, вмираю!» — пронизливо скрикнув він і впав. Я підхопив його й поклав на постіль, потім зазирнув углиб печери. Там, повільно погойдуючись з боку в бік верхньою частиною тулуба, лежала величезна кобра. Я схопив рушницю і вже націлився в змію, щоб прострілити їй голову, як раптом ззаду на мене накинувся Джінна.

— Не стріляй! Ми обидва помремо! — закричав він і повалив мене на землю.

Щосили відштовхнувши Джінну, я підвівся, схопив рушницю і знову націлився в кобру.

— Не можна її вбивати! Не можна! — кричав охоплений жахом Джінна.

— Кого не можна вбивати?