Читать «На Зміїному острові» онлайн - страница 2

Мачуха кожного дня картала мене за мою погану поведінку, але я був певен, що вона ніколи не просила батька бити мене і, звичайно ж, ніколи не раділа, коли він мене шмагав. Втім, такі засоби впливу на мене анітрохи не діяли.

Коли мачуха готувала що-небудь смачне, вона завжди лишала більшу частину для батька, але неодмінно давала трохи й мені. Я ж у свою чергу ділився з слугами, які після смерті моєї матері були до мене особливо ласкаві. В ті дні, коли батько з нами не обідав, я їв на кухні разом з ними, сидячи на старому рипучому стільці. Наших слуг, яких мачуха так часто лаяла і навіть била, я дуже жалів.

Разом з челяддю в нашому домі жив хлопчик років на три старший від мене, його мати, дуже бідна жінка, доводилась моєму батькові якоюсь далекою родичкою. Але для мене цей хлопчик був не слугою, а другом, і я його любив. Звали його Джінапала, проте я пестливо називав «Джінна». Він з ранку до вечора грався зі мною, і користі з нього в домі не було майже ніякої. Часто бувало так, що він стояв на вулиці і чекав, коли я повернуся з школи.

На півдорозі між нашим будинком і школою була стара покинута амбалама. За чорною від грязюки кам'яною огорожею росло кілька кокосових пальм. Джінна видирався на дерево, зривав ще зелені кокосові горіхи й кидав їх униз, я роздавав їх хлопцям.

Повернувшись додому, я жбурляв підручники й грифельну дошку на стіл чи на ліжко й біг на вулицю гратися з своїми друзями.

Джінна, якого не лякала лайка й погрози моєї мачухи, був, звичайно, зі мною.

Найбільше ми любили гратись на неширокій смужці піску край густого гаю. Недалеко від того місця був і ставок, до якого вранці йшли купатись селяни. Надвечір до джерела на березі ставка приходили по воду заміжні жінки й дівчата з небагатих родин і слуги заможних хазяїв. Приходили вони туди не поодинці, а вчотирьох чи вп'ятьох. Вони весело про щось гомоніли, потім набирали повні глеки води й розходились по домівках.

Цей гай правив нам за постійну схованку і місце відпочинку. Дерева в ньому розрослися так буйно, що захищали від сонця й дощу не гірше від намету. Намокнути під ними можна було лише під час великої зливи.

По суботах і неділях ми з раннього ранку до пізнього вечора бігали по галявині, що була в тому гаю. Нам не заважало навіть пекуче сонце, бо густі віти дерев давали такий затінок, що ми були наче в курені.

Одного дня, зібравшись уп'ятьох, ми почали міркувати, в яку б іще гру нам погратись.

— Не хочу більше грати в схованки, — сказав Джінна. — Весь час ховайся та ховайся. Набридло.

— А мені всі наші ігри набридли, — мовив Ширипала.

— Коли так, — сказав я, — то давайте грати в розбійників.

Почувши цю пропозицію, всі четверо хлопців радісно заплескали в долоні.

— А як грати в розбійників? — спитав Ранадева.

— Зараз почуєш.

І я розповів хлопцям, як грати в розбійників. На закінчення я сказав, що вже сьогодні ми можемо здійснити який-небудь подвиг.