Читать «Морське вовченя» онлайн - страница 73

Першого тижня після відплиття я дуже страждав від холоду — адже була зима. Та натрапивши на сукно, я вже не мерз, бо мав можливість закутатися з головою. Згодом я почав помічати, що температура в трюмі поступово змінюється — з кожним днем теплішає. Після шторму я вже зовсім не мерз уночі і перестав кутатись у сукно.

Спочатку мене здивувала така різка зміна температури, та, поміркувавши трошки, я зміг пояснити це явище. «Мабуть, — думав я, — ми весь час пливли на південь і вже ввійшли в жаркі широти тропічної зони».

Я мало розумівся на цьому, однак мені доводилось чути, що тропічна зона — або просто «тропіки» — лежить на південь від Англії і що там набагато тепліше, ніж у нас навіть під час найбільшої спеки. Я чув також, що Перу — південна країна, і щоб потрапити, до неї, необхідно перетнути екватор і прямувати весь час на південь.

Таке пояснення, чому підвищилась температура, було цілком слушним. На цей час корабель уже плив близько двох тижнів. Якщо навіть припустити, що він проходить тільки двісті миль на добу (а є кораблі, що плавають швидше), то ми вже далеко від берегів Англії і, звичайно, в іншому кліматичному поясі.

Отак міркуючи, я провів другу половину дня і весь вечір, аж поки, визначивши навпомацки, що мій годинник показує десяту годину, вирішив, як уже казав, з'їсти другу половинку галети і лягати спати.

Спочатку я націдив кварту води, щоб не їсти галету всухом'ятку, і простягнув руку по галету. Я точно знав, де вона має лежати, бо в мене було щось на зразок полички, яку я собі зробив, примостивши біля шпангоута сувій сукна. Там я тримав ніж, кухоль і дерев'яний календар. Туди я поклав і половинку галети і знаходив це місце наосліп.

Я так добре вивчив кожен куточок, кожну щілинку своєї схованки, що міг безпомилково намацати будь-яке місце-розміром у п'ятишилінгову монету.

Я простягнув руку, щоб дістати цей дорогоцінний шматочок. Але уявіть собі мій подив, коли там, де мала бути галета, її не було!

Спершу я подумав, що помилився, що, можливо, я не клав її на полицю.

Саморобний кухоль з водою тут, на своєму місці, ніж теж, і планочка з зарубками, що правила за календар, і кусочки шнурка, якими я вимірював бочку. Не було тільки половинки галети!

Чи не поклав я її кудись в інше місце? Здається, більше нікуди класти. Щоб остаточно переконатись, я обмацав усю підлогу своєї камери, усі складки матерії, вивернув навіть кишені штанів і піджака. Заглянув і в черевики, які стояли без вжитку в кутку. Не лишилось жодної дірочки, куди б я не зазирнув, жодної дрібнички, якої б я не перетрусив, але галети так і не знайшов!

Я шукав її так завзято не тому, що це була велика цінність, а тому, що зникнення цієї половинки було досить-таки загадковим і незрозумілим, бо ж вона як у воду впала. А може, я її з'їв? Припустімо, що так воно і є. Задумавшись, я, мабуть, проковтнув галету, не помічаючи навіть, що роблю. Однак у мене не було ніяких підстав так гадати, бо я не пам'ятаю, щоб я щось їв, крім першої половинки. А якщо таке й трапилось, то під цього мені не було ніякої користі: я не відчув, що наситився, та й шлунок мій, здається, нічого не виграв, бо мені так хотілось їсти, ніби я цілий день і крихти не бачив.