Читать «Морське вовченя» онлайн - страница 41

Я схопився за цей канат, смикнув його, щоб дізнатися, чи міцно він прив'язаний, а потім почав обережно спускатися в трюм.

Мені просто пощастило, що я не скрутив собі в'язів, бо руки випустили канат раніше, ніж я був унизу. Я гепнувся добряче, але швидко підвівся, переліз через кілька тюків, ще не покладених на свої місця, і, заповзши за велику бочку, тихенько причаївся в темряві.

Розділ XIX

УРА! МИ ВІДЧАЛИЛИ!

Сховавшись за бочкою, я одразу вмостився зручніше і через п'ять хвилин заснув так міцно, що мене не розбудили б усі дзвони Кентербері. Останню ніч я майже не спав, та й позаминулої ночі теж не виспався, бо ми з Джоном встали рано, щоб їхати в місто, а тривала подорож пішки і безперервні хвилювання, які лише тепер трохи послабшали, зовсім виснажили мене. Можна тільки дивуватись, що той шум, який здіймали матроси, навантажуючи корабель, не розбудив мене. Адже зовсім близько скрипіли блоки, ящики з гуркотом опускались на дно трюму, а я нічого не чув!

Прокинувшись, я зрозумів, що спав дуже довго. «Мабуть, уже далеко за північ», вирішив я, бо мене огортав суцільний морок. Раніше, коли я тільки сховався, за бочку проникала смуга світла. Тепер вона зникла.

Стояла така темрява, що я зовсім нічого не бачив. Та це не здивувало мене, адже я сидів за величезною бочкою на дні трюму.

«Котра зараз година? — подумав я. — Мабуть, всі матроси давно пішли спати і хроплять зараз у своїх підвісних койках. Цікаво, чи далеко ще до ранку? Може, хто-небудь вже встав?»

Я прислухався. Не треба було навіть напружувати слух, щоб почути на кораблі шум. Очевидно, десь падали важкі ящики. Скидалось на те, що матроси ще вантажили корабель. До мене, хоч і приглушено, долинали також їхні голоси. Іноді вони чулися дужче, і я міг розібрати слова: «Піднімай!», «Стоп!», «Раз-два, візьмем!»

«О, та вони працюють навіть уночі!» майнула в мене думка.

Втім, я не бачив у цьому нічого дивного. Цілком імовірно, що вони хочуть скористатися припливом або попутним вітром і поспішають закінчити вантаження.

Я прислухався і чекав, коли вщухне шум, але минала година за годиною, а на кораблі все ще працювали.

«Роботяща команда, — думав я. — Мабуть, час не жде, і вони вирішили відплисти якнайскоріше. Хоч оголошення й збрехало, але ненабагато. Рано-вранці ми обов'язково відчалимо. Тим краще для мене — я швидше вилізу з своєї незручної схованки. Спати тут твердо та й їсти хочеться».

Остання думка нагадала мені про сухарі й сир, і я одразу накинувся на них. Під час сну я дуже зголоднів і їв з великим апетитом, хоч і була ніч.

Корабель вантажили далі. «Ого! Вони, мабуть, працюватимуть до ранку! — мимоволі подумав я. — Бідолашні, робота важка, але, безсумнівно, їм заплатять за неї вдвічі».

Раптом шум ущух, і на кораблі запала глибока тиша. До мене не долинав жодний звук.

«Нарешті скінчили, — вирішив я, — і тепер пішли спати. Мабуть, скоро настане ранок, хоч світати ще й не почало, бо інакше, я б побачив бодай смужку світла. Що ж, посплю ще».