Читать «Морське вовченя» онлайн - страница 35

Нарешті матроси розігнули спини. Велика бочка, яку вони опускали в люк, досягла дна трюму, і тепер її котили на місце. Шум на якийсь час ущух.

Один з матросів випадково зиркнув у мій бік. Насмішкувато примружившись, він оглянув мене з голови до ніг і вигукнув:

— Гей, малюк! Чого тобі треба? Вантажишся на наш корабель?

— Ні, — втрутився другий, — хіба ти не бачиш, що він сам капітан — у нього ж власний корабель!

Це зауваження стосувалося мого суденця, яке я тримав у руках.

— Гей, на шхуні! — загорлав третій. — Куди пливете?

Матроси вибухнули реготом. Тепер вже всі помітили мене і розглядали так, наче я був чимсь надзвичайно смішним.

Якийсь час я стояв і не знав, що сказати, приголомшений зустріччю, яку влаштували мені «морські вовки». Але тут мені допоміг чоловік у синій куртці. Підійшовши до мене, він спитав більш серйозним тоном, чого мені треба на кораблі.

Я відповів, що хочу побачити капітана, чомусь твердо вірячи, що капітан зараз на кораблі і звертатися в такій справі, як моя, треба неодмінно до нього.

— Побачити капітана? — перепитав мій співрозмовник. — Яке ж у тебе діло до нього, хлопче? Я його помічник. Може, цього досить?

Я завагався, але, подумавши, що коли мене питає помічник капітана, то не буде ніякої шкоди, якщо я одверто скажу йому про свої наміри.

— Я хочу бути матросом!

Ці люди, мабуть, ніколи не сміялися так, як після моєї відповіді. Знявся справжній рев, до якого щиро приєднався помічник капітана.

Серед вибухів реготу мої вуха вловили зливу дуже принизливих для мене зауважень.

— Подивися сюди, Білл, — кричав один з них, звертаючись до свого товариша, який стояв трохи осторонь, — подивись, хлопець хоче бути матросом! Побий мене грім! Ну й курдупель! Та ти ж менший за кнехт! Бути матро-о-сом! Ой, тримайте мене!

— А мати знає, куди тебе занесло? — поцікавився другий.

— Присягаюсь, що ні, — відповів за мене третій. — І батько теж не знає. Можу побитись об заклад, що хлопець утік з дому. Адже ти ушився потихеньку, чи не так?

— Послухай, хлопче, — промовив помічник, — я дам тобі добру пораду: йди до своєї мами, вітай її від мене і скажи, щоб вона прив'язала тебе до ніжки стільця поворозками від своєї спідниці й тримала так років з шість, поки ти не підростеш.

Ця порада викликала новий вибух реготу.

Я відчував себе приниженим цими жартами і не знав, що відповісти. Вкрай розгубившись, я пробурмотів:

— У мене немає матері.

Відповідь моя вгамувала бурхливі веселощі цих суворих на вигляд людей. Почулись навіть співчутливі вигуки. Але помічник так само глузував: