Читать «Я 11–17... Небезпечний маршрут» онлайн - страница 71

«Що ж, по рибу, мабуть, не поїду», — подумав Потапов і пішов на кухню вечеряти.

У відкрите вікно долинав сміх і уривчасті вигуки: «пас!», «беру!», «ходжу!..» Кожної суботи на веранді сусідньої дачі різалися в карти. І як тільки не набридне їм це заняття! По шосе промчала машина; від її фар у гущавині саду метнулися швидкі тіні. Десь далеко-далеко протягло крикнув паровоз і долинув, швидко стихнувши, розмірений гуркіт поїзда.

Потапов задумався. Сьогоднішня розмова з полковником Астанговим настільки стривожила його, що, повернувшись од полковника у свій кабінет, він забув про все на світі, і про обіцянку дружині бути дома трохи раніше. Майже дві години він міряв кроками кабінет. Полковник говорив з ним у своїй звичайній манері — різко і з іронією. «Деякі чекісти, — говорив він, — хотіли б уподібнитись рибалкам, які до вудлища чіпляють дзвіночок, вважаючи, що риба сама збудить їх, якщо вони задрімають. Ви, Потапов, рибальську справу знаєте краще за мене, але я переконаний, що рибу треба шукати. Треба шукати і вивчати заводі, які любить риба. І тоді можна обійтися без дзвіночків…»

Ця неприємна розмова почалася з того, що полковник Астангов запитав: «Як справи? Що нового?», а Потапов відповів: «Нічого. Повне затишшя». Полковник, примружившись, подивився на Потапова і попросив сісти. Потапов зрозумів, що зараз буде прочуханка. Ні, ні, полковник голосу не підвищить, та легше від цього не буде…

Так і сталось. Полковник розказав притчу про попа, до якого люди перестали ходити на сповідь, і через це піп вирішив, що в його парафії більше нема грішників. Він повідомив начальство, що віднині його парафію слід називати раєм. Начальство послало ревізію, але поки ревізори їхали, попа-оптиміста вбили розбійники.

— Ви розумієте мене, Потапов? — спитав полковник, продовжуючи насмішкувато мружитись. — Це до питання про ваше «повне затишшя…»

Уся розмова зводилась до того, що пильний чекіст має не оборонятись, а нападати.

— На-па-да-ти! — роздільно промовив полковник і стукнув по столу долонею.

Задумавшись, Потапов не помітив, що його друг, старший лейтенант Павло Гончаров, уже давно стоїть під вікном. Побачивши його, Потапов мимохіть відхитнувся.

— Нерви, товаришу майор! — засміявся Гончаров. — І здається мені, що від розмови з полковником Астанговим ви не дістали великого задоволення…

— Та ну тебе!.. Шастаєш по саду, як примара.

— Та у вас усі двері навстіж, можна всю дачу забрати. Ну як, ідемо?

— Я, мабуть, не піду.

— Та ти що — серйозно? Хіба так можна? Братуха цілий день ловив для нас живців, а тепер їх на смітник?

— Кого це на смітник? — із-за спини Гончарова несподівано виглянула дружина Потапова.

— Олено Романівно, — звернувся до неї Гончаров, — це не ви часом поламали наше рибальство!

— Я? І не думала. Я все зібрала. Колю, що з тобою? Ти не захворів?

— Здоровий, як завжди.

— Тоді слухай начальство. На веранді згорток з провіантом. Бери ватник — і марш на озеро. Завтра ти мені потрібний на цілий день, приїдуть родичі. А сьогодні ти однаково до світанку сперечатимешся з Гончаровим. То сперечайтеся краще не в тютюновому диму, а на лоні природи. Словом, марш, і ніяких розмов!..