Читать «Я 11–17... Небезпечний маршрут» онлайн - страница 70

— Не треба. Я не люблю проводів.

Виникла незручна пауза. Окайомов підвівся:

— Я можу йти?

— Якщо у вас немає до нас запитань. — Начальник центру теж встав. — Дозвольте потиснути вам руку і побажати удачі. Всі ми будемо думати про вас кожної хвилини. І ми гідно віддячимо вам.

— Я про це не думаю, — сердито сказав Окайомов і повернувся до Барча. — З вами я ще побачусь?

— Неодмінно…

Окайомов вийшов. Начальник центру сів за стіл:

— Так, Барч, хочеться вірити, що він справиться.

— В усякому разі, він передбачив усе.

— Крім одного, Барч. — Начальник усміхнувся: — Тієї обставини, що радянська контррозвідка так схожа на іранську, як лев на жабу.

— Не зовсім так. Саме враховуючи це, він і вирішив в разі ускладнень обрати один із варіантів.

— А ось мені це якраз і не подобається. — Начальник центру ребром долоні ударив по столу. — Треба, щоб зроблено було все. Все! Розумієте?

— Якщо буде хоч найменша можливість, він зробить усе. Я знаю його не перший рік. Такі, як він, на дорозі не валяються. До речі, нам треба подумати про спосіб його повернення звідти.

Начальник центру задумався:

— Не будемо поспішати з цим. Поки що він навіть не відбув туди. Я бачу, Барч, ви закохані в нього, як у своє дітище, а я мушу вас запевнити, що серед наброду переміщених росіян таких, як він, можна знайти десятки. Ми просто погано шукаємо. Думати про його повернення варто тільки в тому випадку, якщо він дістане креслення. Якщо дістане, робіть усе, щоб він повернувся, не чекаючи моїх розпоряджень. А якщо не дістане… — Начальник засміявся. — Тоді він уже — спрацьована пара. Його фотографії і так, мабуть, є уже у всіх розвідках.

У суботу, о двадцять третій годині п'ятнадцять хвилин, десь у Європі з аеродрому піднявся і зник у чорному небі той самий літак, про який ішла мова раніше. Лишається тільки уточнити, що пасажир, який вистрибнув у люк, і був Григорій Окайомов.

Розділ другий

1

Майор Потапов хотів у суботу повернутись додому трохи раніше, щоб разом з дружиною поїхати на дачу. Обіцяв їй прийти в чверть на сьому, а прийшов о дев'ятій. На столі знайшов записку:

«Колю! Я не була б твоєю дружиною, коли б повірила, що ти прийдеш вчасно. Поїхала сама. Дзвонив Гончаров, сказав, що вудочки він забере. Невже знову рибалити? Боюсь, що скоро наш Вітька перестане тебе впізнавати.

Жду. Лена».

На дачу Потапов приїхав о десятій. На нічному столику лежала нова записка:

«Я у Валежникових. Захворіла Ольга Іванівна, годую її дітей. Обід і вечеря на кухні. Все інше на веранді. Прийду об одинадцятій. Гончаров тебе чекає, а я — вже ні.

Лена».

Вітька вже спав, розкинувшись упоперек ліжка. Потапов поклав його на подушку — хлопчина незадоволено побурчав, але не прокинувся.

«До дідька рибальство!» — вирішив Потапов і пішов на веранду. На столі лежав згорток з провіантом і коробка з гачками. Під шпагатом, яким був перев'язаний згорток, стирчала ще одна записка:

«Обов'язково візьми ватник, під ранок коло озера буде холодно. Відпочивай добре. Не забудь, що завтра неділя і до нас приїдуть мої батьки. Я не серджусь. Цілую.

Лена».