Читать «Я 11–17... Небезпечний маршрут» онлайн - страница 54

Старий мовчав і дивився на Дементьєва, не зводячи з нього зачудованих очей. Видно було, що він не вірить Дементьєву.

— Я кажу правду. Мабуть, мені вдалося врятувати ваші картини. Ящики лишились у порту.

Але ще довго доглядач музею нічому не вірив і вперто мовчав. Дементьєву довелося розказати про себе трохи більше, ніж він мав право це зробити.

Згодом старий доглядач почав добирати, що до чого і, здається, повірив несподіваному гостю.

— Сховайте мене! — просив Дементьєв. — Мені більше од вас нічого не треба. Тільки сховайте і допоможіть зробити перев'язку.

Доглядач помовчав, потім узяв зі столу свічку:

— Ходімо.

Як виявилось, з прихатку був прямий хід у музей.

Доглядач провів Дементьєва у підвал-сховище і, показавши на затишну місцинку за купою ящиків, пішов. Незабаром він повернувся, приніс бинт і цілий згорток різних ліків.

Рана виявилася не дуже небезпечною. Куля по дотичній ударила в нижню частину правої лопатки, пошкодила її і, вже знесилена, неглибоко зайшла під шкіру.

Доглядач з допомогою ножиць сам вийняв кулю, залив рану йодом і вміло забинтував.

— Їсти хочете? — спитав він, закінчивши перев'язку.

— Ні, спатиму. Найкраще для мене зараз — сон. Якщо можна, приготуйте мені який-небудь цивільний одяг.

— Добре.

— Сюди ніхто не прийде?

— Ні. Музей закритий… з вашою допомогою… — Старий ледь помітно усміхнувся.

— Нічого. Скоро відкриєте, — сказав Дементьєв і теж усміхнувся.

Три дні пролежав Дементьєв у підвалі.

Доглядач годинами просиджував коло нього, і вони балакали про все на світі.

Рана заживала погано. Ночами Дементьєва виснажувала висока температура. На четвертий день йому стало зовсім погано. Іноді він відчував, що втрачає свідомість.

Доглядач одразу пропонував Дементьєву покликати свого друга, професора-хірурга, запевняючи, що це людина цілком надійна. Тоді Дементьєв рішуче відмовився, вважаючи, що чим менше людей знатимуть про його існування, тим краще. Але тепер він згодився.

В кінці дня доглядач привів похмурого, сухорлявого чоловіка з поголеною головою. Не поздоровкавшись, професор сів коло Дементьєва на ящик, поставив на підлогу маленький чемоданчик і взяв руку пораненого.

— Та-ак… — протягом мовив він і почав розбинтовувати плече. — Та-ак, — знову промовив він, оглянувши рану, і потім звернувся до старого доглядача латиською мовою.

Той швидко вийшов. Професор дістав з чемоданчика інструменти. Дементьєв лежав долілиць і чув лише уривчасте брязкання сталі.

Прийшов доглядач і приніс каструлю з окропом. Продезинфікувавши інструменти, хірург несподівано лагідним голосом попросив:

— Будь ласка, потерпіть трошки.

Але терпіти довелося довго: обробка рани тривала понад годину. Наркозу не робили, і Дементьєв від болю кілька разів втрачав свідомість. Та ось біль почав помітно стихати. Дементьєв відчув страшенну втому і непомітно для себе заснув.

20

Два дні полковник Довгальов не доповідав командуванню про те, що рація Дементьєва в ефірі не з'являється.

Він спочатку не хотів і думати, що з Дементьєвим трапилося щось погане. Була ж у нього вже перерва в зв'язку — правда, коротша, але була. Крім того, тривала робота з військовими розвідниками навчила полковника терпляче чекати навіть тоді, коли здається, що чекати немає чого.