Читать «Я 11–17... Небезпечний маршрут» онлайн - страница 22

Знову, як по команді, офіцери зітхнули і надовго замовкли. Дементьєв насторожено, але терпляче ждав продовження їхньої розмови.

Раптом один з офіцерів вихопив з кишені папір і олівець.

— А що коли зробити так? — сказав він і почав щось креслити на папірці.

Інші два офіцери підсунулися до нього і стали уважно розглядати креслення.

Дементьєв чув потім тільки уривчасті фрази, з яких спочатку нічого не міг зрозуміти.

— … Скошений поміст великого запасу міцності… Просувається щільно до борту…

— А як він пересувається вздовж?

— Два тягачі. Максимум — три…

— А якщо різна висота бортів?

— Це треба обміркувати…

— Робити поміст із сегментів, які можна буде прибирати…

— Ідея. Саме так…

— А хіба можна такий поміст побудувати за одну добу?

— Якщо дадуть саперний батальйон — можна.

— А дадуть?

— Ходімо у штаб.

Офіцери розплатилися й пішли. Цієї ж хвилини їхні місця зайняли два майори і капітан. Зважаючи на все, це були фронтовики — обвітрені обличчя, огрубілі руки, втома і злість в очах. Вся їхня розмова точилася переважно навколо того, чим їх тут нагодують.

Дементьєв пішов. Звичайно, йому хотілося посидіти ще — може, фронтовики теж заговорили б про евакуацію, і він довідався б про щось нове. Але після того, як він поїв і розплатився, сидіти за столом, коли по кафе весь час у розшуках вільного місця тинялись офіцери, було неможливо: це могло викликати підозру.

Так, а офіцери інженерних військ напевне зв'язані з евакуацією. І для евакуації вони повинні щось зробити за одну добу. Одну добу… Що ж робити? Яких вжити заходів, щоб наблизитись до головної мети?.. Дементьєв, ідучи додому, думав тільки про це.

Зовсім несподівано ввечері в гості до Дементьєва прийшов майор Зандель. Прийшов похмурий і ніби за один цей день схудлий. Дементьєв уже помітив, що майор — вразлива натура з мінливим настроєм, і тепер дуже зацікавився, чому майор такий похмурий.

Зандель зачинив двері і підійшов дуже близько до Дементьєва:

— Вам полковник нічого не говорив?

— Радив позалицятися до хазяйської дочки! — засміявся Дементьєв.

Зандель навіть не посміхнувся; задумався на мить і сказав:

— Однаково секретом це лишитись не може… Здається, сьогодні вночі починається евакуація військ. Їх перекидають на захист Берліна.

«Ось воно!» — радісно і в той же час тривожно подумав Дементьєв, але байдуже спитав:

— Усіх військ?

— Очевидно.

— Ну що ж, верховному командуванню видніше! — безтурботно зауважив він. — Адже нас це не стосується?

— Ні, капітане, стосується. Наш відділ почне тепер працювати з максимальним навантаженням. Мельх сказав, що під наші вантажі приділятимуть місця на кожному транспорті.

— Нарешті робота! — весело вигукнув Дементьєв. — Бо від першого завдання я мало не засумував. Воювати з музейними дідусями я не вмію.

— Ця війна, Рюкерт, тільки починається. І поки ми не вивеземо звідси все, що можна вивезти, самі ми звідси не виберемося! — майже вигукнув Зандель.

— Треба постаратись виконати наше завдання якнайшвидше! — так само весело сказав Дементьєв, ніби не помічаючи нервовості Занделя. — Може, нам ще вдасться взяти участь у боях за наш Берлін. У мене сверблять руки провчити росіян. Вони не розуміють того, що Німеччина боротиметься, поки буде живий хоч один німець, і що останнє слово війни ще не сказане.