Читать «Я 11–17... Небезпечний маршрут» онлайн - страница 111

Поглянувши на мовчазного Потапова, полковник вів далі:

— В ефірі Окайомова нема — значить, рацію свою він поки що законсервував. А це, в свою чергу, означає, що пірнув він надовго, розраховуючи як слід врости в життя і стати для нас зовсім невидимим.

— Може, варто перевірити в усіх установах і на підприємствах, кого цими днями взяли на роботу? — запропонував Потапов.

— Та що ви! — полковник засміявся. — Ви, я бачу, зраділи і вирішили, що він сидітиме у своїй заводі рік або й два? На таку перевірку треба мінімум два місяці. Не можна, Потапов. Він почне діяти раніше. А ми в цей час вигадаємо собі з десяток фальшивих шляхів і поженемося за непотрібними людьми.

— А що ж ви пропонуєте? — майже визивно спитав Потапов.

— Вам особисто я пропоную зараз поїхати на дачу за дружиною і йти в театр. Ось квитки…

Потапов, здивовано дивлячись на полковника, машинально взяв квитки:

— Ви жартуєте?

— Аж ніяк, Потапов, — сухо відповів полковник. — Їдьте за дружиною. Її попередили, і вона чекає вас.

Потапов мовчки поклав на стіл квитки. Обличчя полковника стало суворе. Він підвівся.

— Ми з вами втомилися, Потапов. І це стає нашим серйозним недоліком. Ми нервуємо, не маючи на цю розкіш ніякого права. Треба трохи відпочити. Їдьте на дачу. Завтра в цей самий час зустрінемося тут. Все. До побачення.

Потапов устав і попрямував до дверей.

— Квитки, Потапов! Ви що, хочете, щоб ваша дружина вважала мене за обманщика?

Дружина Потапова, коли їй подзвонив полковник Астангов, спочатку злякалась — чи не трапилося чогось з чоловіком. Але потім вона почула ще більш несподіванішу і незрозумілішу річ, — полковник тоном наказу запропонував їй піти сьогодні з Потаповим у театр.

— В який театр? — здивувалась вона.

— У який? — перепитав полковник і засміявся. — Слово честі, не знаю. Я наказав дістати два квитки в найкращий театр. Але квитки ще не одержав. Я віддам їх Потапову. Отже, приготуйтеся. Форма одягу — театральна.

Але Лена дуже добре знала свого чоловіка, щоб зустріти його вже у вечірньому платті. Вона все приготувала, але зустрічати його вийшла в своєму звичайному літньому халатику.

— Ти знаєш… — розгублено сказав Потапов, — нам треба їхати в театр.

— У театр? — Лена зробила здивований вигляд.

— Ой, невже в оперу? Це ж чудово! Я вмить одягнусь. А ти сідай і обідай. Я зараз!

— А хто ж буде з Вітькою? — спитав Потапов, коли дружина повернулася вже у гарному платті.

— Я одвела його до Горюнових. Він там і спатиме.

Потапов розсміявся.

— Чого ти смієшся?

— Як ти добре розіграла здивування, що ми їдемо в театр. Ну добре — поїхали!

… Йшла вже друга дія опери, а Потапов ніяк не міг розібрати, що відбувається там, на сцені. Окремо він чув музику — вона то тривожила, то заспокоювала. І окремо — розрізнено і туманно — він бачив, як на сцені якісь старомодні люди ходили, співали, сміялися, сперечались… І раптом на якусь хвилину виразно побачив усе: похилений млин у сніговій шапці, ліс в далині, а поблизу на витоптаному снігу стоять двоє, цілячись один в одного з пістолетів. Вмить це злилося з іншою картинок, коло дерева лежить Гончаров, у нього біле-біле обличчя, по якому лазять мурашки… Потапов мимоволі стиснув руку дружини.