Читать «Кіберіада» онлайн - страница 4

Вдячні Барионові за порятунок кріоніди згодом запитували його, що він хотів сказати своїми жестами страшному електрицареві.

— Все це дуже просто, — відповідав мудрець. — Два пальці означали, що нас із ним двоє. Один — що скоро лишусь я сам. Потім я показав йому кілечко, а це означало, що довкола нього розверзнеться крига й морська безодня поглине його навіки. Не зрозумів він ні першого, ні другого, ні третього.

— Великий мудрець! — заволали здивовані кріоніди. — Як же ти наважився показувати такі знаки страшному супостатові?! Подумай, що сталося б, якби він зрозумів тебе й не став дивуватись. Адже тоді б він не нагрівся від думання й не провалився б у бездонну прірву…

— Ет, я цього анітрохи не боявся, — з холодною усмішкою відповів їм Барион Льодоустий, — бо я знав, що він нічого не втямить. Якби в нього була бодай крапля розуму, він би не прилетів сюди. Яка користь істоті, що живе під сонцем, від наших газових коштовностей і крижаних срібних зірок?!

І знову вражені були кріоніди його мудрістю і, заспокоєні, розійшлися по домівках, де стояв любий їм мороз.

Відтоді ніхто вже не пробував завоювати Кріонію, бо перевелися недоумки у Всесвіті; хоч декотрі стверджують, що є їх іще чимало, та тільки не знають вони дороги в Кріонію.

УРАНОВІ ВУХА

Жив колись один інженер-космогонік, який розвіював темряву, запалюючи зірки на небі. Прилетів він раз до’ туманності Андромеди, коли та вся ще була повита чорними хмарами. Скрутив великий вир, а коли той почав вихритися, сягнув по свої промені. Космогонік мав їх три: червоний, фіолетовий і невидимий. Запалив він зоряну кулю першим променем, і відразу перетворилась вона на червоного велета, але в туманності від цього не пояснішало. Штрикнув зірку другим променем — вона аж забіліла. Мовив він тоді до свого учня:

— Пильнуй мені зірку! — а сам подався інші зірки запалювати.

Учень чекав тисячу років і другу тисячу, а інженер усе не повертався. Набридло йому таке чекання. Отож підкрутив він зірку, і з білої вона стала блакитна. Сподобалося це учневі, і подумав він, що вже все вміє. Спробував ще її підкрутити, але обпікся. Пошукав тоді він у скриньці, яку залишив космогонік, а там нічого нема, ну геть нічогісінько; дивився туди учень і навіть дна не міг добачити. Здогадався він, що то невидимий промінь. Хотів поштурхати ним зірку, та не знав як. Тоді взяв скриньку і шпурнув її усю у вогонь. І всі хмари Андромеди заяскріли, наче сто тисяч сонць разом засвітило, і стало на цілу туманність ясно, як удень. Зрадів учень, та недовга була його втіха, бо зірка незабаром луснула. Надлетів тоді космогонік, побачив шкоду, — а що він не хотів, аби щось марно пропадало, то хапав пломені й робив з них планети. Першою створив газову планету, другою вуглеву, а на третю йому вже тільки найважчі метали залишилися, тож вийшла з тієї решти куля актинідів. Космогонік стиснув її, пустив у літ і сказав: