Читать «Ге, людина з Моого» онлайн - страница 55

Всі здригнулися, і я теж. Ми давно забули про невидимого, та й взагалі нам навіть на думку не спадало, щоб він катався з нами зайцем. Я відчув, як по моїй сусідці пробіг мороз, і обняв її за плечі.

— До бою! — заверещало знов.

— Схаменися, до якого бою? — відповів я роздратовано.

— Сьогодні в кабіні, завтра на всій земній кулі! Люди з кабіни, люди з земної кулі!

Ладіслав устав, зняв окуляри і вдавано рішуче мовив:

— То починай. — І почав сам. Сплеснув руками перед собою, потім над головою, наче ловив мух. — Де він? Де ти?

— Агов, що це ви там виробляєте? — гукнув нам ізнизу дідусь.

Тоді Ладя знову сів і тихо запитав: — Цей крикун що, зовсім, не має плоті?

— Передусім він не має твоєї зваги, — відмовила Кароліна і звернулася до мене: — Ге, брате з Моого, з нашого майбуття: чому ти сидиш, наче води в рот набрав?

Це питання Геленка задала мені тільки обуреними очима, потім звільнила плече від моєї руки:

— Як ви взагалі терпите у себе таких зухвалих безсоромників?

— Людина майбутнього не потерпить їх ані хвилини! — тупнув ногою Ладіслав.

— Людина майбутнього передусім очистить свій світ від цих божевільців, — мовила Кароліна. — Це буде найголовніше для людини майбутнього або справжнього мооганина, головніше навіть за те, що гасне сонце.

— Справжній мооганин — це я!. — пропищав голосок.

Кароліні вже набридло це пищання й скрекіт. Вона попросила Йозіфка, щоб він повернувся до нас плечима. Бідоласі довелося вклякнути на лавку, як малому хлопчикові. Тоді Кароліна звернулася з запитанням до повітря:

— То хто ж тут справжній мооганин?

— Я, я, я, — пищав зриваючись голосок і, на превеликий подив, линув із кабіни, наче невидимий клячав з Йозіфком спиною до нас.

— Невидимий добродію! — вигукнув Ладіслав. — Скажіть тепер це у кабіну, а то я ще подумаю, що бачу вас і що ваше ймення — Йозіфек!

— Я стрибаю! — пропищав жаб'ячий голосок.

Кабіна загойдалася.

25

ПЛАНЕТА ЩЕЗАЄ.

ЗНОВУ ПІД ГЕЛЕНЧИНИМ ДЕРЕВОМ.

ЛАДІСЛАВ ЗВІЛЬНЯЄ МЕНЕ З ПОЛОНУ Й ДІСТАЄ НАГОРОДУ.

ПРОЩАЙ, МООГО!

— Чи можна вже мені сісти? — спитав Йозіфек у сестри.

— Чого ж, сідай, твоя роль скінчилася.

— Я все одно бачив, — мовив Ладіслав, — що кабіною гойднув Ге. Але все інше ви зіграли цілком пристойно. Гра скінчилася, — зітхнув він.

І саме в цю мить спинилося з нами колесо. Ті, що сиділи в найнижчій кабіні, повиходили, на їхнє місце сіли інші. Ми вирішили, що на прощання дозволимо собі зробити іще одне коло.

— Йозіфек програв мені моє Моого, — мовив я з жалем. — Йозіфек і його навіжена сторона.

— Я вхопився тільки за твою ідею з променевим пістолетом, — вибачливо сказав Йозіфек. — Що не кажіть, а це була напружена гра.

— Мені зараз здається, — мовила Геленка, примружила очі, і її темні вії затремтіли, — мені здається, що мені довго-довго щось снилося, то дуже гарне, то дуже страшне. А це справді була тільки гра? Ге, ти все вигадав?

Нам було трохи дивно, але Геленка мала слушність, ми наче прокинулися з тривалого сну. Планета Моого розтанула у вечірньому повітрі, зник Ге, зникла небезпека, пригоди, геройство, вмовк невидимий крикун, і тепер тут сиділо звичайнісіньких троє дорослих людей з двома дітьми, випадкові друзі. Наша кабіна пірнала то в світло, то в гомін, а потім знову падала в пітьму.