Читать «Смерть в океані» онлайн - страница 14

Правобіч, у закутку, де за металевими щитами встановлено ліхтар із розпізнавальним огнем, уздріли мертвого альбатроса.

Видно, вночі птах ударився об щоглу й упав на щит… А ми кілька днів сушили голову: звідки такий нестерпний сморід?

— Не інакше — витівки кока! — обурювався Шарашкін. — Він бавиться з акулами. Десь, мабуть, і жбуронув на палубу шмат м'яса.

Послав мене в обхід по судну.

Я принюхувався до кожної шпаринки, але нічого не виявив.

Сморід ішов звідусюди, особливо з містка.

— Не міг же зіпсуватися сам Шарашкін! — злословив Очеретний.

Пошуки на цьому припинилися.

— Бачу, з тебе поганий Шерлок Холмс, — махнув рукою штурман, затуляючи носа. — Хоч і задуха, доведеться наглухо задраїти ілюмінатори.

Так ми й працювали до сьогоднішнього дня, закупорені, як в барокамері.

Надійшов вечір, і двом нам — Степанові й мені — на містку тепер робити було нічого. «Вихор» ще не рушив, коли слід ставати — одному до стерна, другому, впередзорящому, на крило капітанського містка.

— Нехай Очеретний лишається тут, — розпорядився Шарашкін, — а ти, Васько, сходи в малярку. Підготуй на завтра щітки й білило.

Я зробив усе, як він велів. Та скористатися тим уже не довелося.

Наступного дня невдачі почали переслідувати зранку.

Із тісної, задушливої каюти я перебрався на горішню палубу, спорудивши під шлюпбалкою невеликий брезентовий намет.

Удень там жарко, проте вночі — чудово. Над головою плетиво вант й радіоантен, у бездонній височині міріади зірок; а внизу, за бортом «Вихора», зітхає, мрійливо перешіптуючись хвилями, океан.

Зорі то, чи, може, полохливі птахи? Крила їхні смугастими брижами стеляться довкола… Мене огорнула ласкава дрімота, і зорі таки чайками сіли на гінкі щогли.

Я заснув.

— Прокинься, Васько! — почув чийсь голос.

— Хто там?

— Вставай, лежню, — повторилося знову.

Але сон не відпускав.

Солодко тобі, матросе, під осяйними шатами, в непорушній досвітній тиші!

До побудки ще далеко. Нічні ж роботи коло лебідок та на відкидному майданчику, звідки майнають батометри, вже скінчилися.

Усі, крім вахтових, спочивають.

Так принаймні було до сьогодні. І хоч цієї ночі гідрологи й не думали припиняти роботу — знизу чувся гомін, різке клацання електричних гальм на спускових механізмах, — я спав непробудно, як після маківки.

Ніщо не тривожило сну, хіба що видива.

Вони переносили мене то в рідний порт, де залишилися друзі, то в село, на Україну.

Я бачив засмучену матір. Вона стояла край воріт, вдивляючись у курну дорогу. Кликала: «Сину!» Я простягав руки, хотів її обійняти, але матуся кудись зникала.

Від болю стискалося серце.

Схвильований сновидінням, поривався звестись на ноги і відразу засинав, ніби провалювався у прірву.

— Васько, Васько! Скільки можна тебе будити?

— А, Кнопка… — спросоння пробурмотів я.

— Годі спати — час на вахту!

— Не шуми, Бесарабе, — остаточно прокинувшись, мовив я. — Зараз встану.

Глянув на годинник — пів на четверту. Таки пора. Шарашкін лютуватиме, якщо я спізнюся.