Читать «Смерть в океані» онлайн - страница 11
Леонид Михайлович Тендюк
Я так і не зрозумів: «розкусив» боцман мою брехню, чи сприйняв її за щиру правду. Знаю лише, що він залишився таким же, як і був, безжальним драконом!
Вислухавши про мій «романтичний» родовід і радий можливості побесідувати зі мною на дозвіллі, він, як мовиться, з небесних висот спустився на землю… наказав нам до вечірньої вахти зачистити й посуричити правий борт, подряпаний шпиком антени під час спуску буя.
— Ось тобі і фокус могокус! — засміявся Очеретний, коли боцман вийшов з каюти.
— Не допомогло й моє «італійське» походження, — додав я.
Поснідавши та перепочивши, ми взялися за роботу.
Розділ п'ятий
КОРАБЕЛЬНІ БУДНІ
Я іноді думаю: чому людей засліплюють титули, начальницькі звання й ранги? І це дає право зверхньо ставитися до простого трудівника, на якому, до речі, тримається світ.
Без землеміра чи обліковця поле, можливо, й обійдеться, говорив мій дідусь. Та на ньому не вродить жодного колоска, якщо не попрацюють руки ратая-хлібороба.
Одна малозначна розмова, що відбулася, коли я вперше прийшов на судно, зачепила мене за живе.
В гарному, на замовлення пошитому костюмі, з легким чемоданчиком у руці я ступив на трап.
«Вихор» стояв між таких, як і сам, невеликих суден, кормовими канатами припнутий до пірса. Багато з тих, хто збирався в рейс, були увільнені на берег. Вахту несла підмінна команда — портові бичі, як їх називають моряки.
Вгорі, на майданчику парадного трапа, вахтувала кокетлива, підстрижена під хлопчика молодиця років на тридцять.
«Ну й порядки! — майнула думка. — Не вистачало пуститися в плавання з жінками».
Марновірність чи ні, проте кожному морякові відомо, що жінки на морі приносять нещастя.
Ця настороженість і здивування, мабуть, світилися в моїх очах.
— Ви у гості чи, може, комусь на підміну? — взявши руки в боки, поцікавився той матрос у сукні.
Я простягнув перепустку.
— Ідіть, — дозволила пишнотіла сторожа, пропускаючи мене повз себе на палубу, де лежали швартові канати та височіли ще не розпаковані контейнери і ящики.
Коли я віддав старпому одержане в пароплавстві призначення, речі відніс у каюту — навіть устиг пообідати — і вже збирався на берег, знову почув грайливий голос:
— Так швидко, земляче?
— Мене до вечора відпустили.
Під ногою пружно хитнулися сходини.
— Молоденький. І симпатичний! — долинуло згори. — А тільки, бач, яка петрушка: зовнішність обманлива. Я думала, він інженер або штурман, та, виявляється, матрос, рогаль. Те, що мете, — додала вона сміючись.
То що ж із того, що ми, матроси, люди без гучних звань і титулів? Ось і ви, товаришу Шарашкін, чаклуючи над маршрутною картою, мабуть, вважаєте себе півбогом, а нас — примітивами. Та якби не ми, рогалі,— і Степан, і я, й усі інші хлопці-матроси, — чорта б лисого плавало судно!
І ви затямте, шановний боцмане: завдяки нашим роботящим рукам всюди порядок, а борти та палубні надбудови аж виблискують білизною.
Поки «Вихор» лежав у дрейфі — під час руху судна забортні роботи заборонено, — ми з Очеретним спустили, надійно закріпивши линвою, дошку-підвіску й заходилися суричити борт.