Читать «Смерть в океані» онлайн - страница 10
Леонид Михайлович Тендюк
Одного разу, коли мені веліли переносити якісь вантажі, я, стомлений, огризнувся:
— Ми, Кузьмич, і так недосипаємо. Побійтеся бога — чого ви нас мучите?
— Бога? Так його ж немає,— хитро підморгнув дракон. — Даремно в тебе на шиї теліпається ладанка. Ну, а відсипатимешся, Васько, на тому світі. Поки б'ється серце, раджу: рухайся, дій. Це єдиний спосіб самому собі довести, що ти живий.
Розмова на цьому скінчилася. Доказувати щось боцманові — марне: все одно буде так, як він задумав.
Ми знаємо: Кузьмич відчайдуха і великий трудівник. Навіть лютий шторм не в змозі зігнати його з палуби — все щось майструє, порається коло чогось.
Такої ж працьовитості вимагає й від нас.
Не встигли ми з Степаном переступити поріг каюти, як у коридорі почулося шаркання ніг. Важке й одноманітне, ніби хто котив перед собою гирі.
Так ходить лише боцман.
Це й був він.
У строкатій, з мавпами й кокосовими пальмами, футболці, на стегнах короткі тропічні шорти, ноги взуті в модні сандалії.
Кузьмич скидався на марафонця, який тільки-но завершив стомливий біг, і водночас — на підстаркуватого іноземного туриста. Правда, замість фотоапарата, що його носять зарубіжні гості, в руці він тримав відро з мастилом.
— Не ждали? — запитав, помітивши наше зніяковіння. — От і добре. Несподіваний напад — запорука успіху, — вирік він.
— Авжеж не ждали, — сердито відповів я, здогадавшись про мету його відвідин.
— Нечемно, — ніби між іншим кинув він. — Втім, нічого дивного: там на містку, в Шарашкіній конторі, вас розбалували, перетворили на білоручок. Але цю ваду ми швидко ліквідуємо. Як любили говорити древні: лаборемус. Тобто: будемо трудитися!
Кузьмич — чоловік грамотний, але не настільки, щоб знати латину, яку він часто цитує. Просто у нього є невеличкий словник, подарований одним океанологом.
З тієї книжки дракон і черпає прописні істини.
Якось на початку рейсу, зайшовши до Кузьмича в каюту, я помітив на столику під ілюмінатором замацану, в плямах охри й сурика книжку і знічев'я заходився гортати сторінку за сторінкою.
Так, латиняни вміли висловлюватися стисло й крилато.
У словнику було чимало фраз, ніби спеціально надрукованих для Кузьмича, щоб він їх сипав на наші бідні голови.
І тепер, згадавши з тієї книжки сентенцію, я на дошкульні боцманові слова відповів:
— Дбайливий пастир стриже овець, а не обдирає.
— О, що я чую? — оторопів Кузьмич, ставлячи відро на підлогу. — Боні пасторіс ест тендере пекус, нон деклубере, — скоромовкою сипонув він, так ніби чужинська мова була йому рідна. — Звідки ти, друже, знаєш латину? — запитав.
«Ага, драконище, попався!» — зловтішно подумав я.
Проте вголос лагідно відповів:
— Моя бабуся по дідовій лінії, Джіна Лоллобріджіда, народилася в древній Латії.
— Де це?
— Та нібито на нижній течії Тібру.
— А дід твій хто?
— Його звали Маріо дель Монако.
— То, виходить, ти італієць?
— Не зовсім. Можна сказати — наполовину. Та й народивсь я не на Тібрі, як моя незабутня бабуся Джіна, а на берегах степової річки Вись.
— Така несподівана новина, Василю Батьковичу, міняє хід подій. Кокук могокус, як казали латиняни! — вигукнув Кузьмич. — При нагоді зайди до мене — побалакаємо. А поки що…