Читать «Пригода опівночі. Однієї дощової осені» онлайн - страница 18

Лікар подивився на папку засмученими очима і зітхнув, потім, підійшовши до великої шафи в глибині кімнати, відчинив її. Там стояло оцинковане відро, наповнене порожніми пляшками з-під лимонаду. Тошков дивився деякий час на порожні пляшки і знову нахмурився. Він вийняв з шухляди письмового стола кругле кишенькове дзеркальце, причесав гребінцем поріділе волосся і натиснув кнопку дзвоника.

Цього разу його секретарка Ірина Теофілова зайшла в кабінет швидше, ніж завжди, — лікар навіть не встиг сховати гребінець і кругле дзеркальце. Він накрив їх шкіряною папкою і повернув голову до дверей. Сердився через те, що не було лимонаду. Але як тільки побачив струнку округлу постать секретарки, його брови якось самі собою розійшлися і обличчя враз набрало звичайного добродушного вигляду. Лікар помітив, що волосся Теофілової мокре, як після купання, і похитав головою.

— Ви знову приймали душ у службовий час, — сказав він.

Але в тоні його голосу не було й тіні докору, слова прозвучали навіть лагідно. Теофілова мовчала.

— З того часу, як встановили цей душ нагорі, — лікареві неодмінно хотілось зав'язати розмову про купання, — ви безперервно снуєте по сходах. Можна ж простудитися! Негаразд.

Хіба міг інакше розмовляти лікар з цією тридцятирічною розведеною красунею, з якою він мріяв одружитися?

— Негаразд, — повторив він.

Теофілова стояла біля дверей і мовчала. Обличчя її, звичайно смугляве, тепер було бліде, як у хворої людини.

«Це, мабуть, від освітлення», — подумав Петр Тошков і подивився на опущені штори. День на вулиці здавався матово-жовтим.

— Товариш директор уже двічі питав про вас по телефону, — сказала Теофілова приглушеним голосом.

Лікар нахмурився. Він почував, що розмова з секретаркою сьогодні не клеїться. Доки роздумував, що сказати ще: почати про службу чи зробити невеликий вступ відносно погоди, — різко задзвонив телефон. «Утретє», — подумав лікар і взяв трубку.

Виклик був нервовий, короткий. Петр Тошков поклав трубку і підвівся. Він хотів було взяти з собою стару шкіряну папку з листами, але, згадавши про те, що нею накриті гребінець і дзеркальце, махнув рукою.

Світозарові Подгорову можна було дати років п'ятдесят. Він був високий, сухорлявий. Обличчя худе, довгасте, сиве волосся гладко зачесане. Губи в нього були жіночні, але бліді, а голубі очі дивилися спокійно, зосереджено, з якимсь скляним холодком. Одягався директор «по-начальницькому» — брюки в смужку, темний піджак, накрохмалена сорочка. Золота булавка з рубіновою головкою, якою він зашпилював шовковий галстук, свідчила про його потяг до деякої артистичної витонченості. Але в цілому Подгоров мав вигляд суворої, педантичної людини.

Чекаючи Тошкова, він стояв біля вікна, похнюпивши голову і схрестивши на грудях руки. Штори були опущені, лопаті безшумного вентилятора вертілись на круглому столі для засідань, вкритому зеленим сукном.