Читать «Пригода опівночі. Однієї дощової осені» онлайн - страница 112

Абакум двічі прочитав довідку, знизав плечима і розірвав її на дрібні шматочки. В ній не було нічого особливого. Математика та адвокатура непогана родовідна комбінація… А втім, відомості про Асенового дядька зацікавили Абакума. Захов знав, що професор у свій час був чудовим розшифровувачем і що в їхньому шифрувальному відділі тепер успішно працюють немало його учнів.

Безперечно, цей пункт довідки заслуговував серйозної перевірки. Звертала на себе увагу і адреса дядькової вілли: вона була в тому ж кварталі, де жив Абакум, — не більше двадцяти хвилин ходьби.

Але поки що все було оповите туманом.

З апетитом пообідавши в ресторані, Абакум повернувся додому, розпалив камін і почав працювати над першим розділом «Античних пам'яток і мозаїки».

За роботою непомітно минуло кілька годин. Надвечір, коли Абакум уже збирався перепочити і зварити собі кофе, внизу сильно і настійливо задзвонив дзвоник. Абакум поклав на стіл олівець, вийшов у коридор і подивився у віконечко. На ґанку, весело розмовляючи, стояли Асен і Віолета.

— Не підглядай, а спустись і відчини нам, щоб ми не стояли на дощі! — крикнув знизу Асен.

«Хлопчина кмітливий, — засміявся стиха Абакум. — Знає, що робиться в нього над головою, навіть не глянувши туди». І в чудовому настрої пішов відчиняти.

Віолета крадькома стежила за ним цікавим, а іноді навіть трохи здивованим і збентеженим поглядом. Але Абакум мовби навмисно сторонився дівчини, підкреслено не помічав і на її запитання відповідав сухо й лаконічно.

Коли вони зручно розташувались біля каміна, Асен повернувся до Віолети.

— Може, почастуєш нас чашкою кофе?

Віолета, яка сиділа на барвистому м'якому килимі, підібгавши ноги, здивовано глянула на нього.

— Кофе, сахарниця і спиртівка в спальні на столику з коліщатками, — спокійно промовив Асен.

Віолета кинула швидкий погляд на Абакума. І він, усміхнувшись, кивнув їй головою.

Коли вони залишились самі, Абакум теж спокійно, не підвищуючи голосу, спитав гостя:

— Цікаво, звідки ти знаєш, де стоять ці речі? Наскільки мені відомо, твоя нога вперше ступила сюди. Може, поясниш мені?

— О, — весело вигукнув Асен, — ти помиляєшся, друже! Моя нога не вперше переступала поріг твоєї квартири. Хіба Віолета не розповідала тобі? — Він тихенько засміявся. — Знаєш, — вів Кантарджієв далі, — учора, коли ми прощались з нею, я глянув на твій балкон і помітив, що двері відчинені. Дув північно-східний вітер і забивав дощ прямо в твою кімнату. Я постояв трохи в лісі, сподіваючись, що проклятий дощ ущухне або ти повернешся додому. Але оскільки не трапилось ні того, ні іншого, то я вирішив сам зачинити двері. Все-таки я твій приятель, і мені не хотілося, щоб ти терпів збитки від якогось дощу. Вилізши по вишні, що для мене не становило ні найменших труднощів, я виконав свій задум. І вчасно, бо дощ уже почав перехльостувати через поріг. Вогонь у каміні ще горів, і приємне тепло затримало мене на кілька хвилин біля нього. Ну, а потім я, звичайно, поцікавився, як ти влаштувався. І повинен сказати, хоч обстановка у тебе скромна, але в усьому відчувається тонкий смак. Отже, заглянувши до тебе в спальню, спонукуваний, як я вже сказав, найблагороднішою цікавістю, я помітив на столику спиртівку, кофейник і сахарницю. І мені так захотілося покуштувати твого кофе, що я ледве встояв перед спокусою… Так приємно було тут! Але вчасно згадав, що я непроханий гість. А непроханим гостям не можна довго затримуватись, особливо коли господаря немає дома, і спустився вниз… Можеш уявити собі моє здивування, — він засміявся, лукаво підморгнувши Абакумові, — коли я побачив, що твоя милість стоїть біля стіни, ніби підпираючи її спиною, щоб вона не впала.