Читать «Сивий Капітан» онлайн - страница 226

Біля юнака пролунав голос Валенто Клаудо, похмурий і безбарвний, позбавлений будь-якого життя:

— Ви лишайтеся тут, чи що, Педро. Або йдіть до селища, все одно. А я повернуся до узгір’я, там наші ж… дізнаюся, що вони й як. Повернуся згодом, тоді знайду вас… тут або в селищі, однаково. Мабуть, уже з ними повернуся…

Педро не відповів, а Олесь відгукнувся:

— Але ж Капітан наказав…

— Ти мені не згадуй зараз про Капітана, — несподівано гостро перебив його Валенто Клаудо. Юнак здивовано поглянув: що сталося? Хіба він щось сказав не так?

Валенто все ще тримав у руці великий ракетний пістолет, з якого він хотів нещодавно подати сигнал про наближення літаків. Він неуважно дивився на нього, наче не знаючи, що з ним робити. А тоді кинув пістолет на землю:

— Це ще заважає тут, — буркотнув невдоволено. Потім перевів відсутній, наче чимсь заклопотаний погляд на Олеся.

— Капітана немає, розумієш? — сказав він чітко. — І нема чого говорити про нього. Досить уже! Набалакалися!

Не кажучи більше й слова, Валенто повернувся і швидкими кроками пішов у напрямі узгір’я. Юнак розгублено дивився йому вслід.

— Не засмучуйся, Алексо, — звернулася до нього Марта. її вологі ще очі співчутливо дивилися на Олеся. — Бач, Валенто такий розстроєний… Йому, напевно, дуже боляче, ти розумієш, Алексо…

— Розумію. А хіба мені не боляче? Всім…

— Що тільки нам тепер робити, Алексо? — вела далі Марта смутно. — Ми тут нікого не знаємо… і куди подітися?..

Олесь мовчки знизав плечима…

Він знов уже дивився на море, безкрає, спокійне, тихе; наче і не було воно свідком того, що сталося тут. Вічне, то бурхливе, то лагідне море, чого тільки воно не бачило? Минули тисячі й сотні тисяч років, а воно, мабуть, все таке ж саме. Минуть іще тисячі років, а воно залишиться таким самим синім і незворушним, бо що для нього всі події, людські радості й горе, сум і надії, грозова злива чи гаряче сонце?.. Все проходить, все минає, не лишаючи сліду на широких грудях моря, як і кораблі, що пропливають ним, як і отой корабель, що пливе зараз звідкись з півдня, держачи курс на північний схід… Куди, до якої країни пливе він, цей корабель?..

На твоєму борту, невідомий корабель, люди. Вони не знають і ніколи не взнають про те, що сталося над маленьким островом, повз який ти пропливаєш, щоб згодом віддалитися. Який край чекає на тебе, великий білий корабель, що пливе вже зовсім близько, який прапор майорить на твоїй кормі в подувах легкого бризу, що дме з острова Тарквенідо?..

І враз наче гаряча хвиля залила серце Олеся, він здригнувся і завмер, вчепившись руками в скелю. Весь світ у цю мить скупчився для нього в малесенькій плямці, яка червоніла на кормі білого корабля. Ні! Ні! В таке щастя не можна повірити! Адже ж це він, рідний, рідшій червоний прапор!..

Як божевільний, Олесь звівся, підскочив і, шалено розмахуючи руками, нестямно заволав:

— Наш! Наш, радянський корабель, Марто, Педро! Наш!

— Що з тобою, Алексо? Що сталося? — занепокоїлась Марта.

— Наш! Радянський корабель у морі! — кричав Олесь. — Він пливе повз острів! Наш порятунок!