Читать «Сивий Капітан» онлайн - страница 219

Володимир Миколайович Владко

Марта обернулася до юнака. В очах її стояли сльози.

— Алексо, мені його так шкода… він був зараз такий сумний… і мені чомусь здається, що я вже ніколи не побачу Капітана…

Вона говорила уривчасто, схвильовано:

— І тепер мені здається, що… що нічого в ньому немає страшного… він, мабуть, зараз такий самітний… і йому дуже, дуже тяжко… він так говорив, що мені плакати хотілося…

— Тобі плакати хотілося… А що ж тоді сказати мені? — глухо обізвався Олесь, не дивлячись на неї. — Я ж так докоряв, засуджував його…

— Літак! — вигукнув Педро Дорілья, показуючи вгору.

У небі справді з’явився літак. Він виринув з того ж боку, звідки прилетів свого часу «Люцифер», і робив тепер широке півколо над островом Тарквенідо. То був не пасажирський літак, а невеличка військова машина, яка нагадувала своїми обрисами винищувач. Всього хвилину чи дві треба було йому для того, щоб вивершити те широке півколо, — і винищувач уже зник у зворотному напрямі. Поступово затихло і його гудіння. І знов у тишу, мабуть, таку звичну на цьому пустельному острові, вривався тільки то наростаючий, то затихаючий рівний гул морського прибою.

Поява військового літака не давала Олесеві спокою. Чого він прилітав сюди? І саме після того, як на острові опинився «Люцифер»? Чи немає тут якогось зв’язку?

Юнак згадував побоювання Валенто Клаудо відносно того, що «Люцифер» може помітити якийсь радарний пост, розташований у прибережній смузі суходолу. Невже так і є? Треба спитати Валенто, що він думає з цього приводу.

Прискоривши ходу, Олесь підійшов до Валенто Клаудо, який ішов попереду, низько схиливши голову. Що це? Він щось говорить, наче розмовляє сам з собою? Олесь прислухався, тим більше, що Валенто, здавалося, не помічав нікого. Так і є, з уст Валенто Клаудо раз у раз зривалися окремі слова, незв’язані і безладні. Олесь розібрав:

— Замість лагодити… могли самі… не розумію… а, він знав!.. значить, навмисно… каже, сказав усе… Ні, не все, зовсім не все!.. А що зробиш… коли він такий упертий…

Так людина говорить у сні, в тяжкому сні, коли її мучать кошмари, коли нею володіють невідчепні марення. Але ж Валенто Клаудо не спить, вія говорить свідомо! Олесеві стало моторошно, і він непевно запитав:

— Валенто, про що ти говориш? І з ким?

З тривогою Олесь побачив, як Валенто Клаудо повільно, мов через силу повернув до нього голову, подивився на нього наче невидющими, якимись скляними очима.

— А, це ти, Олесю, — відізвався він, нарешті. — Хіба я говорив щось?

— Звісно, говорив, тільки я не розчув. Чи ти думав уголос? — спробував юнак сказати якнайбадьорішим тоном.

— Мабуть, що так, — нехотя погодився Валенто.