Читать «Сивий Капітан» онлайн - страница 201

Він ступив кілька кроків до широкої плахи, біля якої стояв напоготові кат з сокирою, і спинився тут, щоб востаннє на повні груди вдихнути повітря. Підвівши голову, мов не помічаючи зусиль помічників ката, які намагалися схилити його до плахи, напруживши міцне своє тіло, Педро Дорілья дивився на чисте блакитне небо, щоб ще раз перед смертю побачити не огидні обличчя ворогів, а білі ясні хмарки, на які так любили дивитися вони з Мартою…

Мимоволі Мігель Хуанес, як і чимало інших присутніх, також подивився вгору, куди скерований був останній погляд Педро Дорільї, на небо, глибоке, бездонне небо над кам’яним двором в’язниці. І здригнувся. Ні, він, мабуть, марить, він збожеволів, то дається взнаки безсоння, тривожна ніч і втома останніх днів!.. Такого ж не може бути!

Невідомо звідки, справді, з чистого ясного неба на тюремний двір насувалася темна тінь. То було щось дивовижне, воно нагадувало дирижабль, довгасте, важке… і те «щось» збільшувалося в розмірах щомиті, зростало на очах! Воно хутко, невпинно падало на двір, де мала відбутися страта, спускалося нижче й нижче, наче прямо на людей, які вже кинулися врозтіч до стін, шукаючи порятунку, лементуючи, задихаючись.

— "Люцифер"!..

2. ПОРЯТУНОК З ПОВІТРЯ

— "Люцифер"! — вигукнув Мігель Хуанес. У розпачі він відмахнувся руками, мов від страшного привида.

— "Люцифер"! — лунало навколо в дикій метушні і паніці, що охопила стадо зляканих тварин, на яке враз перетворився натовп у тюремному дворі.

З одчайдушними криками, вкрай перелякані несподіваною появою «Люцифера», люди, які досі почували себе господарями становища, кинулися до дверей головного входу. Але двері не відчинялися. Люди стукотіли в них кулаками, кричали, та двері не піддавалися, хоч як натискували жандарми і охоронники на рукоятки з обох їх боків. Двері наче заїло. Мабуть, то була магнітна дія електричних приладів "Люцифера".

А сіро-зелений корпус величезної машини опускався нижче й нижче, і дивно було, яка нез’ясовна сила тримала його в повітрі. Ось він спинився над ешафотом. Товсті його колеса лінькувато поверталися, «Люцифер» висів у повітрі всього за два-три метри від поверхні ешафота, не підтримуваний нічим, не спираючись ні на що. І крізь шалені крики людей внизу було чути напружене шипіння якоїсь великої машини, рівне і безнастанне, мов звідкись виходив під тиском могутній струмінь пари.

Високий кат у масці давно вже загубив свою сокиру, зіскочив з ешафота і кинувся до юрби переляканих чиновників і жандармів, які все ще намагалися відчинити важкі двері, знайти вихід з заклятого двору. Слідом за ним, підібгавши до пояса довгу чорну сутану, побіг патер, безпорадно розмахуючи непотрібним хрестом; один за одним втекли помічники ката.

На ешафоті лишився сам Педро Дорілья. Він не міг нічого зрозуміти, все це сталося так раптово, так неймовірно. Широко розкритими очима він дивився на «Люцифер», який упав з неба немов навмисно в останні хвилини, останні секунди. Адже, можливо, ще мить — і Педро Дорілья вже нічого не встиг би побачити, нічого не зміг би почути… Він відчув, як тремтить усе його тіло. Чого з’явився тут «Люцифер», Педро Дорілья не думав; та хіба ж він зараз спроможний був взагалі про щось міркувати? Він знав тільки одне: сталося дивне чудо, смерть, яка була досі неминучою, відійшла кудись убік, він знов вільно дихає, бачить сонце, небо… чує одчайдушне лементування натовпу внизу. Але це його не обходить, бо не може, просто не може вже бути щось страшніше від того, що було з ним перед тим…