Читать «Сивий Капітан» онлайн - страница 180

"Якщо він щось скаже, хоч на мить спиниться, я спробую викласти все, що думаю. Хай буде, що буде! Я повинен розповісти Капітанові, повинен!"

Та Ернан Раміро, мабуть, не помітив Олеся. Його невидющий погляд сковзнув далі. Бліде обличчя було застиглим, як гіпсова маска. Капітан був занурений в роздуми, для нього зараз наче нічого й не існувало, крім власних думок. І юнак не наважився нічого сказати…

Та хіба ж можна сподіватися, що він згодиться вислухати? А коли б і згодився, що важитимуть для нього слова хлопця, якого він із жалості залишив при собі?.. Ні, в таку можливість трудно було повірити. І все ж таки…

Олесь визирнув з каюти. В коридорі немає нікого. Капітан, мабуть, зараз відпочиватиме. До кабіни, де чергує біля пуль7 та Валенто Клаудо, він найближчим часом не повернеться, тим більше, що в нього поранена рука. Валенто, милий Валенто, хоч ти й відмовився тоді говорити, але ж не може бути, не може, щоб і на тебе це не впливало! В тебе щире серце, ти добрий, чесний і чутливий, нам треба, конче треба поговорити з тобою, саме з тобою!

Тихими кроками Олесь пройшов коридором і зазирнув крізь прозорі двері кабіни керування.

Ось він, Валенто, у своєму незмінному синьому комбінезоні, той самий Валенто, який так лагідно схилявся над ліжком Олеся і весело, щиро розмовляв з ним, утішав і підбадьорював юнака в тяжкі години, коли Олесь був таким безпорадним. Валенто, дорогий, не відмовся й зараз бути таким самим другом, ти ж не міг змінитися, як Капітан! А якщо ти й справді так любиш Капітана, як говорив, тоді й тобі мусить бути боляче, тоді й ти мусиш без побоювань зробити все для того, щоб вплинути на Капітана, який помиляється, незважаючи на свій світлий розум…

Валенто озирнувся. На його широкому обличчі з’явилася радісна посмішка.

— Олесю, ти? — мовив він. — Заходь, заходь.

Юнак увійшов. Він не знав, з чого починати. Звичайно, значно краще було б, коли б ця розмова виникла якось сама собою, під час тих невимушених дружніх розмов у маленькій каюті, які так любив Олесь і де так легко говорилося про все. Але годі й думати про дозвілля в цій напруженій обстановці, коли на кожному кроці чекають небезпеки, коли навколо робиться таке, що страшно й згадувати.

— Щось у тебе, хлопче, такий змучений вигляд, — мовив Валенто Клаудо, приглядаючись до Олеся. — Чи не занедужав ти, часом? Май на увазі, на це я згоди тобі не давав. Ану, кажи, в чому річ?

Ет, навіщо думати про якісь там підходи, підготовки! Чи не краще почати одразу, отак, як кидаються в холодну воду, аніж вагатися і притупцьовувати на березі, боязко пробуючи ту воду?.. І Олесь кинувся.

— Я не хворий, Валенто. Мене мучать роздуми. І я хочу поговорити з тобою.

— Про що?

— Про те, про що ми недавно вже розмовляли… після сутички «Люцифера» з "Сан-Себастіаном". Тоді я говорив тобі…

Валенто Клаудо, нахмурившись, перервав юнака:

— Так, і тоді ж я просив тебе…

— Ти сказав, щоб я не запитував тебе про такі речі, — не дав йому закінчити Олесь, який відчував, що вже не може спинитись: йому конче, конче треба було зламати опір свого друга. — О, я все пам’ятаю! І ти знаєш, з того часу я не Запитував тебе.