Читать «Слід золотого обозу» онлайн - страница 3

Останнім зайшов до кабінету заступника голови губчека Артем Груша. В шинелі, при портупеї — прибув з передової.

— Як там? — Петро Іванович махнув правицею на вікно.

— Сам знаєш, погано, — зітхнув Артем.

Так, так, знає. Сили не рівні. Ще в травні півторастатисячне військо генерала Денікіна рушило на молоду Радянську Республіку. Полки білих захопили Донбас і розгорнули наступ на Київ. З заходу насідає армія Петлюри. А в тилу завовтузилася куркульня. Треба негайно евакуювати поранених. Переформувати частини. Посилити пильність — насувається фронт. Петро Іванович відкликав до Києва кілька підрозділів чекістів, що знешкоджували банди навколо міста: є невідкладніші справи…

П'ятеро, з них — ось перед головою губчека. Його надія, його опора…

Розвиднялося. Крізь заплакані шибки проступили нечіткі контури дерев. Від сірого вранішнього світла зморене обличчя Петра Івановича здається ще темнішим. Підвівся з-за столу, пройшов по кабінету і став, зіпершись ліктем на підвіконня:

— Напевне, здогадались, чого викликав. Ситуація складна. Треба бути готовими до відступу. А в місті — банк. Значить, під загрозою он скільки золота та інших коштовностей. Не дарувати ж його панам-гнобителям… Учора на переправі, — вів далі Денисенко, — затримали підозрілого човняра. Зізнався, що посланий зі штабу Петлюри. Там, бачте, відомо, що золото з Києва ще не вивезено.

— Он що їх сюди вабить! Звідки їм про той скарб знати? — не стримався Груша.

— А чому б і ні? — перебив його Сергєєв, ще один із заступників Петра Івановича. — Тиждень тому кілька банківських чиновників перекинулися до білих. Будь певен, донесли, що, де і скільки. До копієчки…

Сергєєв — невисокий, худорлявий, з довгастим, помережаним зморшками обличчям. До революції кілька разів потрапляв під арешт за розповсюдження більшовицької літератури. Та він був людиною винахідливою і щоразу вислизав із жандармських рук…

— Одного шпигуна схопили, — вів далі Петро Іванович, — а скільки їх ще нишпорить у нас поза спинами. І все щільніше сходиться кільце ворожого оточення. Але ж треба прорватися, треба будь-що!

Уважно вслухався в кожне слово голови губчека Райніс, який недавно прибув до Києва з Москви. Мовчазний. Рідко коли слово зронить. Поруч нього незворушно стоїть Свирид Кущ, чорноморський матрос. Присадкуватий, широкоплечий. Бушлат на ньому завжди розстебнутий, бо на ґудзики не сходиться. Крайній від столу — Микола Остапенко. Двометрового зросту рудий молодик. Над лівою скронею з-під кашкета вихоплюються язики вогненного чуба. І обличчя всіяне рясним ластовинням.

Замовкли, замислились чекісти. Легко сказати — вберегти скарб. А його ж не пригорща — в кишеню не сховаєш…

— Ніколи й не снилось, що матиму справу з таким багатством, — порушив тишу Петро Іванович, — а доведеться. Ось урядова телеграма, — поклав на стіл сіренького папірця, — наказують не поступитися скарбом ворогу…

— Важко буде, — тихо, ніби про себе, мовив Сергєєв. — Всі дороги перетнуті ворожими роз'їздами.

Переступив з ноги на ногу Артем Груша: